Щоб здобути жінку, запроторив її чоловіка на Колиму
Почалася ця історія в тридцятих роках минулого століття. Ганна Герус зі своїм чоловіком Петром мешкали в селі на прикордонні з Польщею. Не потрапили у списки висланців, бо вступили до колгоспу, та й бідняками були, як і більшість односельчан. Здавалося, лихо минуло їхню хату, молоді батьки тішилися своїми трьома дітьми, що підростали…
Дівкою Ганна була дуже вродливою, чимало хлопців до неї сваталися, та вона обрала Петра, хоч і бідного, проте видного парубка. Серед тих, кому піднесла гарбуза, був і Семен Гнесь, якого рік тому призначили головою їхнього колгоспу. Семен і досі парубкував, бо не міг забути Ганни, котра і за десять років сімейного життя майже не розтратила дівочої вроди.
Отримавши повну владу над односельчанами, Семен усе частіше став підбивати клинці до Ганни. З бурякових плантацій, де вона працювала в ланці, перевів на скотний двір – доглядати телят. У телятнику отримав більше змоги переймати її на самоті. З кожним днем домагання голови ставали наполегливішими та частішими. Спочатку Семен спокушав її різними благами та поблажками на роботі. Та Ганна вірно кохала чоловіка. Тоді голова став погрожувати:
– Якщо не піддасися – посаджу Петра в тюрму!
Незабаром і нагода трапилася: на конюшні, де Петро Герус працював конюхом, загинув уночі кінь. Винним зробили Петра: «пришили» шкідництво й присудили 15 років позбавлення волі та ще 10 – так званої поразки в правах…
***
Усі п’ятнадцять років не було вісточки від Петра. Ганна не знала, чи живий він, але терпляче чекала, плачучи ночами в холодній постелі, проклинаючи свою «солом’яну» вдовину долю і того, хто поламав їй життя. Семенові вона так і не піддалася, і він перестав зачіпати. А згодом його перевели в райцентр на посаду директора заготівельної контори. Відтоді він у Суханівці з’являвся дуже рідко.
Минула війна, а тоді і Сталін здубився. Повиростали Ганнині діти: старшу дочку віддала заміж, двоє менших синів завербувались на «комсомольські» будови. Ганна зосталася в хаті сама.
Аж якось одного літнього погожого дня 1953 року прибігла на поле, де Ганна сапала буряки, сусідська дівчинка:
– Ідіть хутчіше додому! Там ваш дядько Петро приїхав!
Ганнині ноги підкосились, і вона сіла в міжряддя…
Петрові, який відбув покарання і став вільним поселенцем у суворому Колимському краю, дозволили на місяць з’їздити на батьківщину. Чоловік не був упевнений, чи застане свою сім’ю в селі, бо знав, яка доля чекала на родичів «ворогів народу», тому про свій приїзд не повідомив. Мучила й інша тривога: може, Ганна і вижила з дітьми, але вийшла заміж за іншого.
Зустріч стала приємною для обох. І полетіли радісні дні для люблячих сердець, як один-єдиний щасливий день. Якби ще гіркота невідворотного повернення Петра в холодний край не псувала їхнього щастя! Ганна збиралася їхати з коханим, але чи виживе там із хворими легенями? Колгоспні коноплі тіпала в холодній річковій воді – тоді і заробила болячку.
***
Термін Петрової відпустки наближався до кінця. Одного дня Геруси вибралися до райцентру. Після базару, чекаючи транспорту в село, вони прогулювалися центральною вулицею містечка. Там і зіткнулися ніс у ніс із Семеном. Був одягнений у типові тоді для партійного начальства галіфе, сорочку військового крою, та не пізнати свого карателя не могли. Хотіли пройти повз, але він перепинив. Поздоровкався. Геруси змовчали.
– То що, Петре, можна привітати тебе з поверненням? – запитав Семен.
– Рано вітати, – сердито відповів Петро. – Ще десять років мушу там відбути. З твоєї ласки, – додав з притиском, узяв під руку Ганну, й вони пішли далі, не дивлячись на Гнеся.
– І вистачило йому совісті з нами говорити, – тихцем дорікнула Ганна, коли відійшли подалі.
Проте в Гнеся вистачило совісті приїхати до них наступного дня в Суханівку.
– От що, – сказав Семен, незважаючи на ворожі погляди, якими його зустріли Геруси. – Я цього разу прийшов до вас не з лихим наміром…
Мовляв, що сталося, того не повернути, а жити потрібно тепер. Аби хоч якось спокутати свою причетність до Петрової судимості, Семен запропонував йому допомогти не повернутися назад на Колиму.
– Хіба це можливо? – засумнівався Петро.
– Можливо. Як директор контори напишу твоєму колимському начальству офіційного листа-повідомлення про твою смерть. Упевнений, перевіряти його ніхто не буде.
І написав. Подружжя Герусів прожило в рідному селі ще п’ятнадцять років. До смерті Ганни. Дружину свою колимський в’язень пережив на дев’ять років. Семен Гнесь невдовзі після порятунку Петра помер від серцевого нападу. Ось така доля героїв цієї історії, яку розповів мені найменший син Герусів.
Ігор СЛАВИЧ,
Житомирська область
| Comments: |
