Один брат воював у Пруссії, другий – у Манчжурії
У селі Великий Стидин Костопільського району найстарші за віком брати Вітошки: Олексію Петровичу 99 років, Роману Петровичу – 89. Цікава і драматична історія їхньої родини. Спогади дідів-ветеранів записав онук, музикант і педагог Андрій Вітошко.
Вони жартома називають себе «динозаврами», адже добре пам’ятають життя під Польщею, події Другої світової війни.
За рік роботи у колгоспі – 4 карбованці 74 копійки
– Добре пам’ятаю, як в село влітку сорок першого входили німці. Люди зробили дерев’яну арку, яку прикрасили квітами. Зверху прикріпили тризуб. Зустрічали окупантів хлібом-сіллю, співали українських пісень. Німцям це подобалося, вони посміхалися, але якийсь офіцер побачив тризуб і наказав негайно зняти, – згадує цікаві подробиці дід Роман.
У квітні 1944-го його призвали в армію. Потрапив Роман Вітошко на Третій Білоруський фронт. Служив у дивізійній розвідці сапером-мінером. Це найвідповідальніша і смертельно небезпечна робота. Адже перед рейдом диверсійної групи в тил ворога доводилося практично навпомацки знімати міни. Різали ножицями колючий дріт і робили прохід. Тут не було права на помилку. Занадто висока ціна – власне життя. Але Господь його зберіг. Доводилося на лінії фронту і «язиків» брати. Пройшов своїми ногами Білорусь. В Литві у жовтні 1944-го отримав осколочне поранення в голову. Через півтора місяця госпіталю – знову на фронт. Війну закінчував у Східній Прусії. Під Кенінгсбергом поранили у спину. Але з армії не демобілізували. Додому повернувся лише у 1947 році.
Після війни в селі не вистачало кваліфікованих спеціалістів. І демобілізованого солдата направили у школу механізаторів. Як засвідчує трудова книжка колгоспника, з 1950-го до 15 вересня 1990 року Роман Петрович Вітошко працював у колгоспі. У цьому документі сказано, що за 1951 рік механізатору нараховано 4 карбованці 74 копійки і 154 кілограми зерна. Виникає логічне запитання, чи можна було за цей заробіток прогодувати сім’ю, в якій нараховувалося п’ятеро дітей? Думаю, що кріпакам на панщині більше платили.
Новобранців годували сирими кінськими ребрами
– Оженився я у тридцять восьмому, ще нас совєти не визволили від хліба і від сала, – згадує Олексій Петрович. – У вересні 1939-го Гітлер напав на Польщу і до нас прийшли радянські «визволителі». Вони ж голодні були, давай кабани колоти і смалити, ніяк не могли наїстися. У панському маєтку зробили машинно-тракторну станцію, встигли колгосп організувати. У 1941-му прийшли німці, які себе також називали «визволителями». Але ті й ті були окупантами. Тому й організували українці УПА. У навколишніх селах та лісах стояли повстанські відділи бандерівців. Коли повернулися совєти, то чекісти взялися прочісувати ліси. Всіх, кого ловили, без суду і слідства розстрілювали на місці.
Дід Олексій згадує, як його викликали у військкомат, там заарештували і вісім днів допитували. Вимагали зізнатися, що він був у повстанцях. Давали лиш сухаря і склянку води. Коли не вдалося його зламати, то загнали в ешелон і повезли тисячі таких, як він, новобранців-западенців, вглиб Росії. Дорогою давали їсти сирі кінські ребра і одну хлібину на чотирьох. Під час нальоту німецької авіації всіх випустили з вагонів. Після бомбардування не дорахувалися двох людей. Їх знайшли під якимись колодами і відразу перед строєм розстріляли.
– В Сизрані я захворів на тиф. Із семи чоловік вижило нас двоє. Згодом був запасний полк в Марійській АССР. Будували собі землянки і жили в них. Робили нари з жердин, замість матраців – березові гілки. Так ганяли, що не всі витримували. Звідти нас в ешелон – і на Німеччину. Вже йшли бої за Берлін. Доїхали до Каунаса і дізналися про День Перемоги. Але війна закінчилася тільки в Європі. Нашу 11-ту армію перекинули в Монголію, воювати з Японією, далі у Манчжурію в місто Харбін. Згодом потрапив на Далекий Схід та Південний Сахалін…– згадує ветеран.
Секрет довголіття Олексія Вітошка, який пережив дві світових війни, дуже простий: багато не їсти, в міру пити і жінок любити. Незважаючи на поважний вік, він стрункий, підтягнутий, жвавий, ще й з почуттям гумору.
– Я жив при поляках, при німцях, при совєтах, ще й Януковича переживу, – жартує дід Олексій.
Він ще й досі в храм ходить, багато років був церковним старостою. Завдяки його наполегливості та впертості ще в радянські атеїстичні часи вдалося відкопати і повернути їхньому храму дзвони.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
| Comments: |
