“Генерали, струнко! На рядового Старостюка – рівняйсь!”
Млинівського фронтовика бойові нагороди наздогнали
аж у ХХI столітті
Жителя села Ярославичі Млинівського району, 87-річного Григорія Старостюка у Москві зустрічали як героя. Поселили у п'ятизірковий готель Міністерства оборони Росії. Григорію Павловичу, колишньому рядовому піхотинцю, навіть генерали віддавали честь. А потім були привітання посла України в Росії, святковий фуршет, інтерв'ю для відомої газети "Красная звезда"…
Григорій Павлович не любив хвалитися, як воював під час Великої Вітчизняної війни. Лише час від часу на свята чіпляв на маринерку солдатську нагороду - медаль "За відвагу". Протягом 60 років Старостюк не відав, що на війні його представили ще до однієї такої медалі і двох бойових орденів - Червоної Зірки та Слави ІІІ ступеня.
Про них, можливо, ніколи не дізнався б, якби не пошукова робота координаційного центру Міжрегіональної громадської організації "Нагороди Великої Вітчизняної війни".
- Григорію Павловичу, свої нагороди не намагалися самі віднайти?
- Інколи подумував. Ще на фронті знав, що до чогось представлений. Але війна є війна. Залікують поранення, випишуть із медсанбату, оформлять в іншу частину - і ордени за тобою не встигають. Після війни до мобілізованих було різне ставлення, утиски, підозри. А щоб по архівах ритися? Це не для мене. Головне, що живим повернувся.
Під Великими Луками німці майже добралися до невеликого ліска, звідки раптова атака на червоноармійців була б переможною. Але Григорій запримітив фашистську передислокацію. І ворогів зустріли таким шквальним вогнем, що мало хто з них живим залишився. Після цього бою на грудях Старостюка з'явилася медаль "За відвагу". А потім було перше поранення. Якби у госпіталі пробув ще тиждень-два, можливо, одержав би і другу медаль "За відвагу". А так - виписали, направили на інший фронт. Друге поранення - у Курляндському протистоянні. А за три тижні до Перемоги втретє смерть зазіхнула на Григорія Павловича. У госпіталі й зустрів Перемогу. Потім випадково записали: "Пропав безвісти". Це повідомлення надійшло до Грицевих батьків у Ярославичі. Не встигли вони напереживатися, як приходить лист від сина. Живого. Побачитися з ним довелося аж у 1948 році, після демобілізації.
Великих статків за своє життя чоловік не нажив. Був у місцевому колгоспі їздовим, працював на фермі. Коли померла дружина, життя стало ще більш гірким.
- Слава Богу, маю гарну підмогу - дочок Галю та Надю, - каже дід Григорій. - Приїжджають часто із Луцька та Рівного, допомагають старому. Заради них і тримаюся на цьому білому світі.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
| Comments: |
