“Якщо бабусі усміхаються, то й мені стає легше на душі”
Каже соціальний працівник із села Замшани Ратнівського району Галина Дячук
Замшани розкинулись компактно обабіч траси Ковель-Ратно. Ліворуч тягнеться воно вглиб аж до лісу. Ось там, на хуторі, і мешкає 77-річна Мотрона Бірук. Влітку ті два кілометри до її хатини - не проблема, проте взимку, коли намете кучугури, нелегко соціальному працівникові добиратися до її оселі. Однак Галина Петрівна не нарікає. За 19 років роботи до клопітких своїх обов'язків звикла. Обслуговує кожну із дев'яти підопічних по два рази на тиждень (зараз має тільки 0,8 ставки). Якщо за п'ять днів тижня чогось не встигає зробити, то і в суботу приходить.
Соціальний працівник на селі, як невідкладна допомога для немічної старості. У його обов'язки входить буквально усе. Адже то не місто, де є всі блага цивілізації. Турбот у соціального працівника на селі значно більше, ніж у його міського колеги. Особливо перед великими святами. Щоб Великдень прийшов у кожну оселю до одиноких бабусь, довелося Галині Петрівні покрутитися.
А після свят настає не менш гаряча пора - садіння городів. По 5-6 соток грядок кожній треба допомогти обробити, аби мали свою морквину, бурячка, огірочки та картоплю. А влітку потрібно доглядати ті грядки, щоб бур'янами не заросли. І неодмінно огірків насолити та капусти наквасити, бо яка ж у селі господиня може обійтися без усього цього?
Звичайно, одній було б не під силу з усім справитися, бо ж і власне господарство вимагає затрат енергії. Але живе не на безлюдному острові. Якщо голова сільської ради на своєму місці і щиро переймається клопотами односельців, то і люди готові прийти один одному на виручку. У них Василь Лукич Токарський дбає про інтереси селян і вміє "мобілізувати" громаду. Організує і дров привезти, і город виорати, і картоплю викопати. А з транспортом Галині Петрівні нема проблем, бо чоловік Василь працює на тракторі і завжди підсобить. Та зрештою, коли великий наплив сезонної роботи, щоразу відгукується на потреби соціальних працівників і директор місцевої школи Михайло Антонович Денисюк та виділяє старшокласників. Кілька років тому, як була у неї під опікою лежача хвора, закріпив клас.
Одинокі старенькі найбільше радіють, коли хтось переступить їхній поріг. Галина Петрівна із теплотою каже: "Старі люди дуже люблять погомоніти, згадати молодість і поділитися житейською мудрістю. Кожна з них для мене, як мати. Здається, що їхні думки читаю. Якщо заходиш до хати і бабуся усміхається, самій стає легше на душі. Треба поважати старість. Бо й своя не за горами".
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
