У роки війни чимало українців примусово робили остарбайтерами. Щоб врятувати дітей, батьки замість них прирікали себе на страдницьку долю. А от 14-річна Софія Янішевська в остарбайтерському списку замінила свою маму та старшу сестру
- Тоді, у сорок другому році, це була справжня безвихідь, - зізнається 84-річна Софія Янішевська, котра мешкає у селищі Млинові. - Здорових людей записували в остарбайтери і відправляли у Німеччину як робочу силу. У цей список потрапила і моя мама. Але у неї на руках був чотирирічний син Станіслав. Та з кожної хати треба було комусь записатися остарбайтером. Старша сестра на той час мешкала окремо, тому довелося представляти сімейство мені - іншого виходу не було. Завантажили у вагон - і прямо до Німеччини! А там повісили на сорочку номерок, дали роботу - і мусиш від зорі до зорі "ішачити". Щодня видавали 300 грамів хліба, шматочок маргарину та два літра баланди. Виїдали дочиста, бо голодні були. А від неї живіт роздувався так, що нагадував бочечку. Коли після війни повернулася додому, дехто з односельців не впізнав мене. Втім, варто подякувати Богу, що залишилася живою. Коли нас (шестеро дівчат-українок, що працювали на бауера) звільнили, то визволителі (це були американці) заставили господаря відгодувати нас. Той спеціально навіть свиню заколов.
У своїй долі Софія Станіславівна Янішевська окрім німецького тягаря, як сама зізнається, спізнала ще й радянського. Її батька Станіслава Антоновича зачислили до "ворогів народу". Було це наприкінці 1937.
- За що батька, а з ним ще 33-х односельців арештували, і досі залишається таємницею, - каже Софія Станіславівна. - Одного разу посеред ночі постукали у двері, наказали батькові збиратися. Мама - у плач. Ми, прокинувшись, теж у сльози. А батько втішає: "Не переживайте, я вернусь. То якесь непорозуміння… Я ж нічого поганого нікому не зробив". На жаль, це було востаннє, коли ми бачили тата. Не вернулися додому й три десятки інших чоловіків, арештованих енкаведистами тієї ж ночі. Довго ми шукали батькову могилу - так і не знайшли.
Спогади про батька, розстріляного у 1937 році, та про маму, котра, проживши 94 роки, уже також відійшла у вічність, для Софії Станіславівни - як роз'ятрена рана, яка ще довго болітиме.
- Батьки були простими трудолюбивими людьми, які вчили нас, як на світі по правді та совісті жити, - каже Софія Янішевська, - і нам хотілося бути схожими на них, бути завше у помочі їм. Тому й не дивно, що я рішилася замість мами іти в Німеччину. На долю батьків випав важкий час, і гіркі його уроки повинні бути повчальними для нинішнього та наступних поколінь.
Сергій Новак,
Рівненська область
Comments: |