«Мамо і тату, я вас безмежно люблю!»
Доброго дня, вельмишановна редакціє газети «Вісник+К»! Я навчаюсь на 4-му курсі в Національному університеті «Острозька академія», але вже пройшла сертифікатну програму з журналістики, беру участь у журналістських самітах та конференціях. Працюю в департаменті науки в «Інституті інтегрованого світогляду українського суспільства». За всі ці досягнення я дякую своїм батькам, тож звертаюсь з проханням розмістити подяку їм на шпальтах вашої газети. Чому вирішила написати? Давно хотіла це зробити... Нещодавно мама лежала у Володимирецькій лікарні у неврологічному відділенні, а тато розривався між роботою та господарством. Мабуть, саме час підтримати їх і подякувати за все. Нехай це буде для них приємним подарунком.
…Сьогодні п’ятниця – закінчилось навчання. Попереду вихідні. «Я їду додому», – співає Вакарчук у своїй пісні. Мабуть, про мене. Як же хочеться додому! На першому курсі мене запевняли, що з часом звикну. Не знаю, чи обманювали, чи таким чином хотіли підтримати, але всі вони були неправі. Не звикла не сумувати за домом. Навпаки, ще більше хочеться. Вдома ми інші. Нам не потрібно грати чиїсь чи якісь ролі, бо нас люблять такими, якими ми є. Люблять з нашими недоліками і вадами. Найбільша любов у світі – батьківська.
На зупинці, як завжди, мене зустрічають тато і моя сестра Танюша. Забирають сумки, обіймають, цілують. Задають прості банальні питання, у яких вкладена безмежна любов: «Не змерзла, Юлько? Не захитало? Добре заїхала?» Заходжу в дім і відразу відчуваю смачний аромат гарячої їжі. Підсвідомо знаю, що це для мене ненька приготувала мій улюблений щавлевий борщ. Вона сидить на ліжку, обкладена книгами, газетами. Одне пасмо сріблястого волосся неслухняно вибилось із зачіски. Обіймаю і цілую. Мама уважно розглядає мене і пильно вдивляється в очі. Уже нічого не потрібно говорити: про радощі і болі, негаразди і турботи. Мама вже все знає: прочитала в очах, відчула серцем. Горнуся до неї, як маленька дитина. Біля найріднішої розмерзлось усе в душі: лід образ, крига нерозумінь, колючий іній байдужості. Віктор Гюго писав, що «найбільше щастя в житті – це впевненість у тому, що тебе люблять». Я щаслива. І можливо, колись заросте стежина до мого дому густим пахучим споришем, можливо, колись не буде кому розчистити її від снігу, але вона назавжди залишиться в моєму серці – протоптана чудовими і рідними спогадами, розчищена довірою і любов’ю.
Мамо і тату, дякую, що ви є. Я вас безмежно люблю!!!
Юля НОВАК,
с. Великі Цепцевичі Володимирецького району
Рівненської області
| Comments: |
