У 85 літ – до коханки
«Я – в лікарню, а вона його присипляє»
Розповідаючи про своє життя, 91-річна Серафима Семенівна заливається слізьми. Прожила з чоловіком щасливо довгих 60 літ. Непросто було, набідувалися, але мирилися і ладилися. І все було добре, аж поки в їхню спокійну старість не увірвалась… коханка. Дарма, що дідусеві вже 85.
Хоч Серафимі Семенівні минуло 91 і ходить вона з паличкою, назвати її бабцею чомусь язик не повертається. Пам’ять має світлу, пригадує достеменно і те, що сталося давним-давно, і те, що кілька днів тому. Мислить про життя настільки логічно, ніби до пенсії ще ого-го. І з вигляду не даси їй такі поважні літа. Що цікаво, й одягається не так, як старенькі бабці, і густу шевелюру, яку, до речі, фарбує, не прикриває хустиною.
З перших хвилин нашої розмови відчувається, що Серафимі Семенівні хочеться вилити душу про наболіле за стільки років. Тож як тільки зачиняємося в кімнаті, починає свою сповідь.
– Дівчата, якби Зойка п’ятнадцять літ тому не стала бігати до нашої квартири, ми б і досі жили душа в душу… – жінка не може стримати сліз. Її обличчя сяє тоді, коли пригадує свою молодість. – Самі не тутешні, не з Червонограда, а з Полтавщини. 1951 року мене з Ваською познайомив його брат, ми переписувалися, коли служив в армії. А демобілізувався – приїхав до мене. Він з мене пилинки здував! Якось дзвонить (а я на станції працювала), мовляв, приїде. Втекла до сестри, а коли заходжу до своєї кімнати, бачу – на ліжку каструлька в рушнику обмотана і записка: «Я тобі картопельку приготував». А який був ревнивий! Боже, не давав мені ходу! Всіх кавалерів порозганяв, щоб ніхто не підійшов. У мене висіла фотокарточка одного хлопця, так її спалив. Десь є його «днєвнічок», де кожен день писав: і скучаю, і плачу. Мала ухажорів багато, не скажу, що була красива, але мене любили (то зараз дівчата за хлопців чіпляються, а тоді не так було). За Васю, чесно признаюсь, зовсім не хотіла йти, бо він менший на шість років. Не багачка, але було у що переодягтися, кімнатку мала, ліжко, подушку свою і головне – авторитет! Бо мене всі на роботі поважали, як начальство, так і робочі. Я була членом шахтного комітету, головою конфліктної комісії, всі до мене «пані, пані» (тоді у Львові жила), получала вдвічі більше від найменшої зарплати. А він? Прийшов до мене в одних штанішках, тенісочці, парусинових туфельках, мав ще бушлат, воєнні чоботи і рубль у кишені. Отак ми сходилися. Поженилися у 1951 році і приїхали в Червоноград на шахти. Стали тут жити, працювати, отримали цю квартиру, народили синів (вони обоє в Києві). Такий чоловік був – золота людина, не пив, не курив, не матюкався, ніколи раніше руки не піднімав. А то кілька років тому вночі ледь не забив у санаторії (діти купили нам путівки на море), на ранок нічого не пам’ятав... Каждий день плачу, все у житті було добре, поки та Зойка не стала з ним тягатися. Вона ж йому в дочки годиться, на тридцять літ менша! Я в лікарню лягаю, а вона сюди – приспить його і по квартирі нашій шастає. У нього криша десь зовсім поїхала… – жінку знову душать сльози.
«Я і тебе, і твою сучку переживу», – обіцяє 91-річна жінка
– То не життя стало, а пекло, – продовжує Серафима Семенівна. – Приїхала ця Зойка сюди аж з Білорусі, заміж за тутешнього вийшла. Коли помер її чоловік, мабуть, уже третій, стала до нас ходити. Спочатку нічого не розуміла, за дочку її приймала, вчила уму-розуму. А вона мене зі світу зживає, нищить! Хоче, щоб я здохла, а вона тоді з моїм Ваською розпишеться. Для цього і порчу насилає. У квартирі я знаходила і могильну землю, і свічки з покійника, якесь зілля. Чемодан собі на смерть наготувала, то все звідти пропало, навіть хрестиком не погребували. Чоловік все з дому їй виносить: і радіоприймач внуків, і мило, простирадла, баночку меду, масажну щітку, мою кофтину. Як син «дав прикурити», то дещо від неї назад додому приніс. За свою пенсію чоловік провів їй газ, вона не раз його гроші собі знімала, пропало зі сховку те, що на чорний день ми складали. Весь буряк, моркву, часник їй повитаскував з погреба, а сам тепер купляє. Хіба людина зі здоровим глуздом може таке робити? Коли питаю Васю про це, відхрещується, каже, що то я придумала – як іде до неї, то геть нічого не соображає. Знаєте, раз пішла до Зойки, думаю, поговорю, може, одумається. Кажу, спиш із моїм чоловіком, то забирай. А вона: «Брешеш, стара, то неправда». І вигнала мене, ще й руку скрутила. А від людей то не сховаєшся, не раз бачили, як до нього бігає. Минулої осені як поїхав з нею по гриби, то на другий день в лікарню з аритмією потрапив. Зойка перед сусідами хвалилася, що він її любить. Але хіба то, дівчата, любов? Якби так, то він би зі мною розійшовся, розвод дала б. Не раз казала Васі: йди до неї, зніміть за тисячу гривень квартиру, вам ще дві на життя вистачить. Але ж – ні. Нащо він їй потрібний? Глядіти? Гроші й так можна видурити. Його з дому не викуриш, знає, що таку, як я, не знайде. Попросила дітей, щоб його забрали, по монастирях, церквах повозили, бо вже нема сил. Хочеться спокійної старості. Отож, коли він їхав, то на прощання сказав: «Тобі скоро капут». А я йому пообіцяла: «О ні! Я і тебе, і твою сучку ще переживу».
Олена ПАВЛЮК,
Львівська область
| Comments: |
