Преподобний Амфілохій Почаївський приймав по 500 людей в день і спав у… труні

Дорога до Малої Іловиці Шумського району Тернопільської області тягнеться змійкою поміж лісів. Вся в ямах, а біля водойми, в якій господарюють бобри, і взагалі провалився асфальт. Машини тут проїжджають дуже рідко. А були часи, коли до села курсували таксі, тричі на день ходив автобус і сотні піших паломників збивали собі ноги об каміння Почаївських гір. Всі йшли до старця Амфілохія…

 У травні минає 10 літ, як його канонізували

Від уколів тріскала шкіра

В Малій Іловиці понад 50 дворів, проживає до 200 селян. Тільки-но блисне сонце, посадять городи, відсвяткують Пасху – і працездатний люд, як горобці, розлітається в різні краї: хто на заробітки в Москву, хто в Київ, а дехто в Польщу та Чехію.

– Населення зменшується, – розповідає настоятель Свято-Вознесенського храму, ієрей Ігор Комаревич. – За 15 літ, відколи я тут служу, похоронив 130 селян, а народилося 60 діток. Молоді не хочуть тут жити, бо нема роботи. Але село дуже гарне, не даремно його називають Божою долиною. В Малій Іловиці ніколи не було стихійних лих, нас минають біди. Як би не палило сонце чи не заливало дощем, але на осінь люди завжди були з врожаєм. Думаю, преподобний Амфілохій, який народився у цьому селі, оберігає і молиться за нього й донині.

…У 1946 році Малу Іловицю спалили. Старожили кажуть, що вціліла лишень хатина, де у 1894-му в дуже побожній багатодітній родині народився старець Амфілохій (в миру Яків Головатюк). Село почали відбудовувати. А Яків, який на той час вже прийняв чернечий постриг з іменем Йосип і служив Богу в Почаївській лаврі, благословив в Малій Іловиці будівництво храму. У 1948 році церковку почали зводити, але в ній не судилося молитися віруючим. Безбожники використали її під склад міндобрив. Довгих 80 літ тут зберігали хімікати, аж допоки в 1991 році храм не освятили (як і заповідав батюшка Йосип).

На долю преподобного випало стільки випробувань, що вистачило б не на одне життя. Ще до чернечого постригу він брав участь у війні 1912 року, де був фельдшером. Потрапив у полон, працював у фермера в Альпах.

– Так йому сподобався, що він навіть хотів одружити Якова на своїй доньці. Але той звідти втік. Повернувся в рідне село, однак вже 1925 року пішов до Почаївської лаври, де в 1932-му прийняв монаший постриг з іменем Йосип, а згодом – схиму з іменем Амфілохій, – розповідає батюшка Ігор. – Із самого початку до нього їздило багато людей не лише за духовною порадою, але й за фізичним зціленням. Навіть донька Сталіна Світлана Алілуєва зверталася, і він їй допоміг. Та 1963 року влада намагається закрити лавру. Ченці та віруючий люд не дають цього зробити. Багатьох монахів відселили зі святині, але вона все одно залишилася діючою, Божа Матінка своїм покровом її зберегла. Однак батюшку Йосипа за спротив владі силоміць відправили у психлікарню в Буданів. Щоб зламати його волю, принизити, розтоптати, поглумитися, його постригли і поголили, насильно кололи препарати, від яких тріскала шкіра… Звичайно, люди, які любили батюшку, не могли цього терпіти, тож стукали в усі двері, щоб його з психлікарні визволити. Вийшли навіть на Світлану Алілуєву. Завдяки її клопотанням преподобного відпустили, і він поселився у Малій Іловиці в батьківській хаті.

Шишки зі смаком цукерок

…Заходимо в хату, у келію, де старець Йосип жив вісім років, коли повернувся з лікарні. Це дуже скромне, бідненьке помешкання. У тісній кімнатці, яка слугувала і за спальню, і за кухню – тільки ліжко, стіл, на стінах ікони. Саме тут він складав переломи, лікував біснуватих, допомагав хворим дітям, приймав навіть високі чини. Мав дар прозорливості. Отець Ігор переповідає, що старець говорив рідним, ніби подвір’я його батьківської оселі залито слізьми. Адже зазвичай люди приходили до нього із болем, тугою, скорботою. Він і сам був хворим: влітку і взимку ходив у валянках, бо спухали ноги. Але ніколи не скаржився. Гроші, які із вдячності залишали паломники, відразу віддавав іншим.

Митрополит Луцький та Волинський Ніфонт розповів, що також ще юнаком, після служби в армії, побував в оселі преподобного. Тоді батюшка вийшов на поріг і покликав майбутнього владику: «Йди-но, Васильку, сюди. Нам такі потрібні…» А коли хлопець засумнівався, що на одне вухо недочуває, тож, мабуть, і в духовну семінарію через це не поступить, батюшка Йосип стукнув двічі рукою по вухові й мовив: «Нічого, синку, як треба буде, почуєш…» Так і сталося.

…Святий Амфілохій дуже любив природу. Він тримав багато голубів, по подвір’ї гуляли павичі. Часто міг зайти в садок і там відпочити від людських тривог. А їхали до нього зі всього Радянського Союзу. Тисячі людей топтали сюди дорогу. Квартирувалися в селі, дехто по кілька тижнів.

– Щоб люди, які до нього приїжджали, не займалися пустослів’ям, не були в празності, відпочиваючи, заставляв трудитися, – продовжує ієрей Ігор Комаревич. – Зранку – молитва, читання акафістів слов’янською мовою, батюшка відслужував водосвятний молебень, а з обіду – праця. Хтось ходив по воду під гору, інші каміння на полях збирали. Тобто віруючі з користю і для душі, і для тіла проводили час у нашому селі: і молилися, і трудилися.

До преподобного Амфілохія дуже тулилися місцеві дітлахи. Відчуваючи свою смерть, він їх зібрав і в останній рік свого життя запросив поколядувати. Довго-довго слухав… А якось навесні, повертаючись з лісу, зустрів одного хлопчика – Григорія Побережного, який пас худобу. Запропонував йому цукерок. Дитина зраділа, однак побачила, що старець з кишені виймає молоді соснові шишки, яких в лісі нарвав, щоб приготувати ліки. Подав хлопчині: «Бери, то добрі цукерки…» Той засумував, на очі навернулися сльози, що з нього кепкують і дають шишки, однак почав їсти… Згодом усім розповідав: «Відтоді в житті я таких смачних цукерок не їв… Бачу, що шишки, але такого доброго смаку не відчував…»

Молилася – і встала після перелому

Анна Антонівна Побережна – донька племінниці преподобного Амфілохія, пригадує, що старець відчував свою смерть. Гуляючи зі своїм другом у лісі, мовив, що востаннє чує зозулю… А якось сказав: «Рука Іуди поряд за столом…»

Бабуся розповіла, що отець Йосип був дуже доброю людиною. Усіх паломників обов’язково пригощав, казав, що негоже відпускати людину в дорогу, не погодувавши. Спав у труні. Саме в ній його й поховали…

– Його, очевидно, отруїли. Адже такий потік людей в Малу Іловицю дратував безбожників, – додає батюшка Ігор. – Сталося це 1 січня 1971 року. Старця знайшли мертвим, сидячого за столом, на який він схилив голову… Відразу де й взялися представники влади й швиденько забрали тіло в Почаїв.

Поховали преподобного на цвинтарі Почаївської лаври. Навіть після цього на його могилі відбувалися зцілення.

– Нам з мамою повідомили, що у 2002 році будуть піднімати із могили гроб зі старцем Йосипом, – не може стримати сліз Анна Антонівна. – Як зараз пам’ятаю, приїхали в Троїцький собор лаври, а труна вже там стоїть. Хоч минув 31 рік, але вона була неушкоджена, лишень пісочок струсили. Мощі преподобного нетлінні, тільки три пальчики на руці потемніли, але не зруйнувалися. Ми з мамою розридалися, помолилися, та й поїхали додому. То було так трепетно.

– Українська Православна Церква після канонізації святкує 1 січня преподобного Амфілохія Почаївського, 12 травня – обретіння його мощей, та ще 13 липня у нашому селі відбулося освячення каплички, збудованої на честь святого, тож щороку сюди з’їжджається багато люду, особливо, хто знав старця. Адже саме за пожертви простих людей вона і збудована. Кошти надходили не тільки з України, – розповідає настоятель Свято-Вознесенського храму отець Ігор. – У храмі є ікона преподобного з його частинкою мощей. Люди з трепетом прикладаються до образа, адже не кожне село має такого прославленого вихідця.

Анна Побережна каже, що навіть зараз вона відчуває турботу святого. Три роки тому зламала ногу. Лікарі сказали, що жінка вже не буде ходити.

– Однак почала молитися до Йосипа. На Святвечір мої рідні вечеряють і кажуть: «Може, до стола підведемо, мамо?» Відповідаю: «Не треба, діти». Тільки фотокарточку святого попросила. Молюся: «Батюшко, ти зціляв усіх, зціли й мене… До тебе їздив весь світ, ти допомагав. А я лежу...» – бабця і зараз не може стримати сліз. – Я приклала до себе фото і знову молилася. А перед Водохрещем ступила перші кроки… Отак і ходжу. Ой, як зараз бачу: батюшка виходить з хати на поріг і промовляє: «Слава в Вишніх Богу і на землі мир...» А якось мені приснився. Нагримав і сказав, щоб я віддала його ікони отцю Ігорю. Я виконала його волю – віддала дві ікони, пояс та чашу.

– Звичайно, деякі образи преподобного треба буде виставляти в храмі для поклоніння. Однак поки що в ньому триває ремонт. Все таки зберігання міндобрив далося взнаки – стіни роз’їдає грибок, – каже священик.

…Вже нема того дерева, під яким була голуб’ятня старця. Нема і хати племінниці, де він в останні роки свого земного життя приймав людей. Але потік паломників у Почаїв до його мощів, як і ще до однієї святині Свято-Успенської Почаївської лаври – мощів преподобного Іова Почаївського, не припиняється. У травні відбудуться святкування 10-ліття канонізації преподобного Амфілохія. 10 травня – у його рідному селі Мала Іловиця, а 11, 12 та 13 – в Почаївській лаврі.

Марія ДУБУК,

Тернопільська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

Р.S. Якщо ж хтось із наших читачів хоче пожертвувати кошти на ремонт храму в селі Мала Іловиця, який ще благословив преподобний старець, надсилайте гроші на р/р 26004242691, «Райфайзенбанк Аваль», МФО 380805, Код ЄДРПОУ 22605531, для Свято-Вознесенського храму Малоіловицької парафії УПЦ.

 

• Нравится
•