«Пасха – не лише освячення крашанок і ковбас, а й зустріч з Богом!»
Наголошує настоятель Свято-Покровського храму в селі Маяки протоієрей Михайло Бучак
Про отця Михайла чула багато добрих слів, але, як кажуть, краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Відвідавши службу в цій церкві, зрозуміла, чому прихожани тягнуться до нього і так шанують – це той священик, про яких говорять, що він від Бога. Шанують насамперед за щирість і любов, бо, напевно, ніщо так не відштовхує від людини, як лукавство. Адже жодна «доброчинна» маска не замінить справжніх почуттів і не прикриє людське нутро. Зрозуміло, що й розмова з ним напередодні Пасхи була зосереджена теж на любові, адже Бог – це любов.
Любіть Бога, як любите своїх батьків
– Отче Михайле, чого, на Вашу думку, чекає від нас Отець Небесний у Світле Воскресіння Христове?
– Світле Воскресіння Христове – це найвищий прояв любові Бога до нас. Я бажав би усім дітям таких батьків, яким був і є Христос для людей. Він вчинив найвищий подвиг заради нас – віддав своє життя. У кожного своє розуміння цього свята. Хтось напередодні Пасхи суворо дотримується посту, хтось робить перший крок на цьому шляху. Маючи звичку лихословити, інший зосередився, щоб перемогти її. Один хлопчик, який дуже любить солодке, вирішив у піст його не їсти. На Великдень приніс мені великий пакунок з цукерками, від яких відмовився під час посту. Є такі, що менше просиджують біля комп’ютера чи телевізора. Тобто кожен по-своєму готується, але радість одна для всіх, хто зміг принести хоч невеличку жертву Христу.
Воскресіння треба провести з Богом. Мені боляче, що люди приходять на Пасху перед ранком з кошиками освятити ковбаску і їм байдужий момент кликання Христа, коли закривається церква, гаситься світло, наступає темрява перед початком Світла – це найвеличніший момент зустрічі з Богом. Важливо в цей час з половини дванадцятої бути в церкві. Повторюю: сенс Пасхи не в тому, щоб освятити крашанки і ковбасу, а в зустрічі з Богом! Знаю людей, що починали приходити на всенічну, маючи фізичні проблеми, але, відвідуючи церкву, позбулись їх.
– Для цього треба любити Бога?
– Важко зустріти Великдень з радістю, якщо нема любові до Бога. Якось провів опитування дітей, чи люблять вони Бога? Усі сказали, що люблять. Задав інше питання: «Що зробили б для людини, яку люблять?» «Проводив би багато часу, дзвонив би до неї, писав би для неї картини, хотів би з нею гуляти...» – чув у відповідь. Тобто у всіх є бажання бути поруч з цією людиною. «Кажете, що любите Бога, а скільки часу проводите з Ним?» – запитав у них. І Господь опинився десь аж на 15-му місці. Діти зробили висновок, що Бога не люблять. Пояснити людям взаємостосунки з Богом дуже просто: ставтеся до Нього так, якби ви хотіли, щоб ваші діти ставилися до вас. Він наш Отець, а ви ж хочете, щоб ваші діти любили вас безкорисливо, співчували, поважали, обнімали, відвідували, тобто проявляли увагу. Відвідувати церкву, виконувати формально правила – це не любов до Бога. Якщо ми любимо нашого Спасителя, то обов’язково любитимемо й людей, а це те, що Він хоче бачити в нас.
– Як може дитина ставитися до матері чи батька, яких вона не знає змалечку? Як дитина любитиме Бога, якого вона не знає, адже духовність замінили мораллю? Нагодувати, одягнути, дати добру освіту, нормально виховати дитину – це те, про що дбають батьки. А хто вчить їх любити Бога? Мене дуже здивувало, що у вашому храмі багато дітей. Вони, як горобці, то випурхнуть з церкви на дитячий майданчик, то знову залетять і почуваються тут дуже вільно й комфортно. Дитячий майданчик біля церкви – теж дивина... Ці діти, думаю, будуть любити Бога.
– Безумовно, духовний вакуум дає про себе знати. Сатана не дурний. Він втратив рай, але не втратив великі знання, адже був у світі духів першим після Бога і направляє їх на нас. Чому в 1917 році дідусі, бабусі, які ходили до церкви, виносили з храмів ікони? Чому багато революціонерів – випускники духовних семінарій і академій, діти священиків? Напрошується висновок, що коли церква стає місцем примусу, коли ти не вивчив «Отче наш» і тебе відшмагають різками, віра стає номінальною без духу. Зараз живемо уже не в часи атеїзму, а матеріалізму. Це дуже страшний період духовної порожнечі. Хоч церкви й відкрили, та порожнеча залишилася. З жахом спостерігаю, що відбувається в школах: яка жорстокість, який цинізм!
Не можна повертати церкву у 1900-і роки, коли дитина мала стояти в церкві, як цвях. Малюк може бути на чомусь зосереджений десять хвилин, далі йому треба рухатися. Якщо ми сьогодні не дозволимо йому бігати в церкві, то, коли підросте, буде бігати до бару, сидіти біля комп’ютера чи телевізора. Тому й збудували дитячий майданчик в дворі церкви, де малеча під час служби може погратися. А то, виходить, батьки йдуть в храм спасати свої душі, а діти хай «спасаються» біля телевізора. Якщо людина прийшла молитися Богу, а не розглядати інших, її ніщо не відволікатиме і діти теж. Ми, дорослі, маючи логічний розум, оцінюємо усе критично, а отже, розумом відганяємо ангелів від себе. А дитяча безпосередність сприймає усе щиро і Бога теж. Присутність дітей у храмі – це присутність ангелів, бо вони дуже близько біля них, отже, в ньому більше благодаті й менше зла. Недарма Господь казав: «Пустіть дітей до Мене, бо таких є Царство Боже».
«Священик такий, як за нього моляться люди»
– Часто нарікають на Бога, чому Він, люблячий, забирає дітей, чому вони тяжко хворіють?
– Є така книжка «Іліотропіон», що в перекладі з грецької «Соняшник». Це книга про співвідношення волі Бога і людини у земному житті. Соняшник шукає сонце і повертається за ним. А кого маємо шукати ми? Господа Бога. Наша воля має збігатися з Господньою. Нещодавно, слухаючи Віталія Кличка, почув, що він хотів би повернутися на 2000 років назад і запитати в Ісуса Христа, чому помирають діти, чому те, чому інше. Не знаходячи відповіді на безліч «чому», маємо відчай, депресію, апатію, самогубства. Чому помирають діти? Скажу страшну відповідь: нема дорослих, які б могли потрапити в рай. Бог додає років старшим, аби вони виправилися. Це не Господь забирає дітей, а ми своїм способом життя вкорочуємо їхній вік. Інша ситуація. Ми знаємо про спадкові хвороби, а є, так звана, духовна спадковість. Уявіть собі: прадід і дід робили зло, бабуся проклинала, батьки були не кращими. І ніхто не сповідався. Одне покоління передає іншому страшний багаж духовної негативності. Отже, це все переходить до дитини, яка з цією спадковістю може стати вбивцею. Що Господу робити, щоб врятувати її? Забрати малолітньою до себе. Ми думаємо, що передати нащадкам, і дбаємо лише про матеріальне: дачу, квартиру, бізнес. Живучи, треба задуматися про інше: якщо я завтра помру, який духовний спадок я залишу? Ті гріхи, які не сповідував і не спокутував? Не можна передавати дітям важкий духовний спадок. Це і є так зване родове прокляття. На жаль, міркуємо обмежено, мирським розумом. Якщо людина починає розуміти, чому з нею відбуваються якісь неприємні події, вона щаслива, бо в неї не буде претензій до Бога. Вона тоді замислюється, що треба мінятися, виправлятися. Уявіть ситуацію, що дитина побила вікна у сусіда. Батько її похвалить чи покарає? Звісно, покарає. Але не тому, що не любить, а хоче виправити. І Бог, якщо допускає страждання, хвороби, проблеми, то не тому, що не любить, а навпаки, цим проявляє любов, бо хоче нас бачити біля себе, а отже, чекає виправлення. Він закликає: «Люди, ви живете на землі дуже мало, а те, куди підете – вічність». Хоча і тут бажає нам щастя й радості. Якщо у нас все добре, але живемо без віри, варто задуматися: чи це дійсно добре? Передпасхальна сповідь теж, на жаль, втратила свій зміст. Люди не повинні йти сповідатися лише перед Пасхою. Очищення душі важливіше, ніж очищення тіла, а якщо мити руки раз у рік, ви їх відмиєте?
Є три ступені духовного росту. Перший – раба: йду до церкви, бо боюся потрапити в пекло. Другий – слуги: йду, щоб попасти в рай. Третій – синівський: йду, бо люблю Бога, не хочу його образити. Біда в тому, що ми усе формалізували. Зустрічаюся з паломниками, розпитую їх про все. Із захопленням говорять про храми, святині, мироточиві ікони – усе «ах»! «Ну, а як причастя?» – цікавлюся. «Причастя як причастя». Стає страшно: ікони, церкви – супер, а Бог як Бог. Що відбувається? Духовний туризм. Лише якось одна людина, яка приїхала без жодної фотографії, сказала: «В Єрусалимі можна або фотографуватися, або молитися». Вона їздила туди недаремно.
Зустріч з Богом – причастя – теж не можна формалізувати. Прийшла якось жінка до сповіді й каже, що до причастя не може йти, бо грішила, як свиня. Кажу їй: «Давайте так: усі будуть іти до причастя, як люди, а ви йдіть, як свиня». Вона одна підійшла, плачучи, вже в кінці, а потім сказала, що такого причастя ще не мала. Чому? Бо завжди була «готова», а тут, як свиня, й зрозуміла, який Бог добрий і милостивий.
– У мене складається враження, що для деяких священиків канони й правила важливіші за Бога, бо до людей ставляться не з любов’ю, а по букві закону, навіть озлоблено. Буває, записки за упокій чи здоров’я не приймуть, якщо ти не з їхньої конфесії.
– Ще давніше в Луцьк привозили кровоточиву ікону Спасителя. Повертався назад, розговорився в маршрутці зі старшою жінкою. Коли перехрестився біля церкви Київського патріархату, вона на мене подивилася скоса і запитала, з якої церкви. «Мабуть, не з тієї, яка вам потрібна», – відповів. «Та ви помрете в пеклі, та ви будете мучитися...» – накинулася на мене. «Знаєте, на все воля Божа, мабуть, буду мучитися в пеклі. Зате ви в цей час поряд з Христом будете отримувати насолоду, як я мучуся». Не страшно, коли люди не вміють хреститися чи молитися, свічку поставити. Страшно, що люди вміють ненавидіти!
Коли подають за упокій і бачу католицькі імена, мені що – не молитися? В мені тече українська, польська, російська кров, виходить, треба з’ясовувати, якої конфесії були пращури, щоб помолитися за них? Там, де є любов, є й молитва. Хто читав Євангеліє, той знає, що Ісус Христос просив у самарянки води. Вона здивувалася, що юдей просить у неї напитися! А він не просто був людиною, а Богом! Оце приклад того, як Ісус ставиться до конфесійності...
Після довгої розмови з отцем Михайлом переконалася, що недарма люди потягнулися до нього. Скільки в ньому мудрості, знань, щирої любові до прихожан! Житель Маяків Петро сказав, що раніше односельчани не ходили до церкви, не сповідалися, а зараз завжди людно, є багато приїжджих. І про храм отець Михайло дбає, і дзвіницю збудував, і про людей турбується. А молоденька мама Оксана додала: «Тепер з дітьми без проблем ідемо на богослужіння – ніхто не сердиться, що вони ходять у храмі. А проповіді священик говорить такі, що є потім над чим подумати». Коли вперше мала зустрітися з отцем Михайлом, від молодого хлопця почула:
– Він не такий, як всі священики.
– А який? – допитувалася.
– Не знаю, не такий... Справжній.
Тепер розумію, що сказав дуже просто і влучно. Що ж, хорошого священика теж треба заслужити. Хоча в розмові отець Михайло зазначив: «Священик такий, як за нього моляться люди».
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
