Дідові сани доробив, ще коли був у восьмому класі
А нині виготовляє для селян вікна, двері, меблі
Петро Шепшелей із Личин Камінь-Каширського району не знає коли перейде у свою хату. Поки що живе з батьками. А будівництво новобудови затягується, бо молодий чоловік все робить власними руками. Про те, що підприємець – майстер на всі руки, говорить той факт, що 25-річного сім’янина запрошують селяни і вікна зробити, і меблі змайструвати, і навіть... труни для покійників.
Якби був живий дід Петра Степан, то, мабуть, дуже гордився б внуком. Адже старенький і сам був не байдужим до столярського ремесла. А тут онук збудував майстерню, придбав усі необхідні для роботи верстати і господарює не гірше, ніж колись дід. Коли він помер, то залишив недокінчені сани, які замовив один господар. За роботу взявся Петро, який ще навчався у школі. Тоді ті сани продали за 100 гривень. Тож згодом хлопець твердо вирішив здобути професійну робітничу спеціальність столяра-будівельника у Камінь-Каширському училищі. Працював у місті в приватного підприємця. Виготовляв двері. Однак вирішив трудитися на себе. Повернувся в село, одружився і господарює.
– Потрібно виживати, з неба ніхто не подасть на тарілочці, – переконаний Петро Володимирович. – Просто кожен в селі має визначитися, чим він може займатися. Мені вдається робити вікна, двері, інші столярні роботи, можу виготовляти меблі. Дехто їх замовляє із дерева, інші – із плити. Користуються попитом кухонні куточки та шафи, стільці. Іноді приходять люди й коли біда: треба швидко зробити труну. У віддалених селах якщо майстра нема, то з цими проблемами доводиться їхати до райцентру за таким ритуальним товаром.
– Заздрості не відчуваєте до себе?
– Ні. Сам нікому не заздрю, думаю, що й всі такі. На все Божа воля. Але сидіти склавши руки не можна.
– Як ставитеся до думки, що село спивається?
– Хто хоче, той п’є. А хто не хоче пити, тому ніхто в рот не заллє. Той буде працювати, а не топити причину свого безробіття у горілці.
Петро Шепшелей був одним з ініціаторів будівництва моста через річку Турію, який з’єднав два села – Личини Камінь-Каширського району та Мильці Старовижівського. Громада спорудила його самотужки.
– Я сам робив креслення, розраховував, скільки дубових сваїв потрібно, де найкраще місце для встановлення переходу, щоб не знесла швидка течія. Старожили розповідали, що до Великої Вітчизняної війни тут було два мости, однак коли німці відступали, то спалили їх. У нас до роботи підключився один чоловік, який служив у «стройбаті» й робив подібні мости. Тож згодилася його наука. Сваї по три метри забивали в землю спеціальним пристроєм. Трудилося до 40 людей. Багато хто приходив просто подивитися, бо не вірили в затію. Однак вже після спорудження по мосту пройшла машина із вантажем шість з половиною тонн. Тож тепер односельці мають змогу не по кладках стрибати, а дістатися на інший берег по зручному переходу. На наш вік його вистачить, ще й зостанеться…
Коли Петро ще холостякував, то часто їздив у Мильці на побачення з майбутньою дружиною мотоциклом в об’їзд – 28 кілометрів. Бувало, перепливав Турію на човні.
Нині він хоче взятися ще за одну добру справу – мріє розчистити біля річки закинуту стару криницю, щоб люди могли пити джерельну воду. Водночас планує спорудити на березі кілька альтанок для відпочинку – вже доводилося їх робити. Тож якщо в селах є такі підприємці, як Петро Шепшелей, то це тільки на користь громади і населеного пункту. Тоді село живе.
Марія ДУБУК, Волинська область
Фото автора
| Comments: |
