Пристрасне кохання немічних молодят стало пеклом

Здається, тільки недавно приїхала у санаторій в Саки, а вже скоро додому. Вийшла на ганок і завмерла: назустріч їй у розкішному шикарному візку їхав красень! Посміхнувся, а вона засоромилась. Бо хоч мала двадцять два роки, та через тяжку хворобу хребта ще ніколи не бігала на побачення.

Любов у санаторії для неповносправних

Коли після прогулянки повернулася в кімнату, на тумбочці красувався великий букет білих троянд. Зрозуміла, від кого квіти. Це підтвердилося, коли вийшла з палати.

– Анюто, ти на обід? Дозволь мені з тобою, – голос Вадима звучав такою музикою, що вона від спазму в горлі спромоглася тільки кивнути головою. Йшли до їдальні, піднімалися довго-довго по розлогому пандусу, їй хотілося, щоб ця дорога ніколи не закінчувалася. Потім його мама, що приїхала допомагати, забрала сина на відпочинок. Анюта ж лежала на ліжку, і в голові стугоніла одна думка: невже це той, про якого марила у своїх снах?

Надвечір гуляли в парку. Взявши її за руку, хлопець розповідав про себе. Про пошкодження шийного відділу хребта і голови, коли після випускного екзамену в школі з друзями пішов купатися на Буг. Про сорок днів реанімації, про операцію в Москві й невимовно тяжке та болюче повернення до життя. На межі життя і смерті він живе вже десять років. На її очах блищали сльози, серце завмирало від жалю, і своє горе Анюті вже не здавалося таким значним.

Дні у санаторії летіли, як на крилах. Інколи відвідувала його мама, але переважно вони були удвох – ходили в кіно, гуляли парком, займалися у фізкультурному залі. Коли підійшов час повертатися їй додому, Вадим аж на обличчі змінився:

– Люба моя дівчинко, молю тебе, не їдь, не кидай мене. На квартирі, де живе мама, знайдеться місце і для тебе, харчуватися будеш у санаторії – гроші не проблема, я із заможної сім’ї.

– Моя мама буде дуже хвилюватися. Вона і так за ці сім років виплакала очі, коли я п’ятнадцятирічною впала на ноги, – заперечила. – Як я їй це поясню?

Та він просив так палко, що Анюта здалася. В той же день зателефонувала додому і, «позичивши очі в Сірка», попросила у мами грошей, щоб не брати у Вадима, пояснюючи, що хоче ще побути тут. А про свого красеня – ні слова. І хоч їй було соромно, та разом з тим так радісно, що ще побуде з коханим.

– Ти не поїдеш додому, я заберу тебе із собою, вкраду, тільки будь моєю, – шепотіли його вуста, гаряче дихання обпалювало їй обличчя, і вона підсвідомо погоджувалася на все…

Підійшов останній день прощання з друзями, сльози розлуки. Чи зустрінуться ще колись, чи, не приведи Боже, хтось вмре за зиму, а таке часто буває з тяжкими хворими. Приїдуть інші знедолені шукати порятунку в чудодійному санаторії, та мало хто повертається здоровим.

Ось вона зійшла на трап літака. І тут гострою голкою кольнуло в груди: що робиш?! куди летиш?!

У ліжку чоловік ставав садистом

Переліт дався тяжко. Вадиму було зле, і тільки пізнього вечора від’їхала від дому «швидка». Вперше лежали разом в одному ліжку, вона пригорталася до нього, цілувала, а він тільки ледь-ледь з вдячністю посміхався.

А потім наважилася зателефонувати додому – трубку вхопила мама. Розповіла все в подробицях: зустріла хлопця, покохала безмежно і поїхала за ним світ за очі, а точніше, у Вінницю. «Якщо можеш, пробач, мамочко, свою нерозумну дочку», – просила вона. Плакали обидві…

Анюта була переповнена щастям по самі вінця. Від поглядів коханого, від тихих бесід, палких обіймів і гарячих поцілунків. У неї з’явилися золоті прикраси, нове вбрання, чудові нічні сорочки.

Прийшла осінь. Дощ зі снігом січуть у вікно, але в розкішному кубелечку – тепло та затишно. Вечорами дивляться фільми, слухають музику і кохаються, як можуть. В один з вечорів залунала східна мелодія, світильник кидав по кімнаті кольорові відблиски… Вадим попросив одягти одну із сорочок, що сягала підлоги, і затанцювати. Вона ж насилу ходила, та під дією, мабуть, його магічних очей почала танець. Гарна сорочка звабливо підкреслювала її стан, і Анюта відчула, що в неї виходить – вона танцює. Він легенько плескав у долоні і дивився так, що аж лячно було. З часом у ліжку чоловік почав вимагати від неї такого, що їй робилося гидко. Між ними виникали непорозуміння.

Ледь дочекавшись весни, поїхала додому. Та насолодитися зустріччю з рідними не давали дзвінки. Щовечора Вадим телефонував з Вінниці: «Повертайся!» Але чому так ниє серце? Чому закрадається думка не їхати? А як же любов? Та ніжна і зворушлива любов всього її життя? Що з нею сталося? Поїхала…

Він зі старшим братом зустрів її на вокзалі, обіймав, цілував всю дорогу додому, шепотів ніжні слова – і вона знову довірилася. Та вже першої ночі гірко пошкодувала про це. Цілий день не відходив від неї ні на мить, а вночі в ліжку був справжнім садистом. До крові впивався в губи, кусав груди… Анюта силою відштовхнула його від себе. Обличчя Вадима спотворила страшна маска – з його уст полетіли слова, які нестерпно боляче ранили серце: вона не приносить йому задоволення. Побігла на кухню, щоб переплакати всі жалі, що пекли душу. Але за столом сидів свекор, похиливши сиву голову. Коли побачив її, аж підхопився і з болем вигукнув: «Дитино, що він зробив з тобою?!» Глянула у дзеркало – і сама злякалася: губи покусані, спухлі, в куточках рота запеклась цівка крові, на шиї, грудях – великі синці… А вранці полилися десятки «пробач», сотні слів про його вину. Та вона не вірила їм нітрохи.

Увечері свекруха принесла путівку в санаторій, у ті ж Саки, для них двох. Та Анюті було байдуже – пішла в прихожу до свого дивана. Вадим нічого не говорив, тільки часом вона ловила на собі тяжкий, повний ненависті погляд. Як її коханий, єдиний чоловік в житті змінився за рік!

У санаторії жили в різних кімнатах. Цілий день мусила бути при ньому, бігати за його візком, як песик, виконувати його забаганки. І тільки ввечері, коли розходилися, могла з полегшенням дихнути. Вже давно не стало душевних розмов, ніжних слів, ласкавих поглядів…

І хоч прожили вони ще до наступної весни, та це було так тяжко, наче щодня мусила котити вгору важкого каменя, а він знову летів донизу. За цей час значно погіршилось її здоров’я: цілу зиму не вилазила з простуд, бронхітів, циститів. І наприкінці березня старший брат Вадима зі свекрухою привезли Анюту додому. Винесли з машини її сумки, поставили біля лавочки, на яку вона тяжко присіла, і поїхали геть, щоб більше ніколи не знати один одного. Назавжди.

Галина ГОНЧАР,

м. Дубровиця,

Рівненська область

• Нравится
•