Поженилися діти, а потім побралися свати
Правду в народі кажуть: долю конем не об'їдеш. Хіба думала Антоніна Федорівна, що колись побереться зі сватом? Обоє, проживши зі своїми половинками понад двадцять літ у злагоді і любові, стали вдівцями. Та, незважаючи на людський поговір, вирішили зійтися - і вже десять років разом господарюють. "Дай, Боже, аби всі ще так добре жили і гарно хазяйнували", - вихваляють їх люди у селі Духче Рожищенського району.
Почувши, що ми з газети і хочемо написати про їхню сім'ю, жінка відразу категорично віднікувалася. Та, що цікаво, чоловік, посміхнувшись, погодився. "А що тут такого? Нехай питають", - поважно сказав. Тоді його дружина відтанула та, причепурюючись для фотографії, засміялась: "Чоловік молодший, йому - 59, а мені 65". І хоча жінка скаржиться на здоров'я та роки, проте жваво, ніби молодиця, порядкує на кухні, одягає онучку. Про що б не говорила, з її обличчя не сходить посмішка. Так слово за словом - і вони розповіли про свою долю…
Антоніна Гаврилюк із села Духче. Працювала на фермі дояркою, телятницею. З чоловіком, який був дбайливим господарем, збудували хату, виростили сина та доньку. Та він хворів і помер, коли йому минуло лише 45 років.
- Добре ми з ним прожили, хороший був, та Бог забрав, - зітхнула. - Сама вже сина оженила.
А син Антоніни Федорівни вподобав дочку Анатолія Остаповича Ковальчука, який працював у Рожищі, а сам родом теж з Духча. Як каже, з дружиною прожили 22 роки душа в душу. Та невдовзі після доччиного весілля сталася біда: коли жінка сапала буряки, її на смерть вдарив грім. Було їй всього 44. Тож ще молодим Анатолій лишився вдівцем. І коли після її похорону минуло більше року, а після смерті Антоніниного чоловіка - десять, свати вирішили побратися.
- Хтось підказав вам зійтися? Не побоялися людського осуду? - допитуємося.
- Ніхто не підказував, - не задумуючись, спокійно відповідає чоловік. - Сам вирішив. А чого десь шукати, коли є хазяйка?
- Людям добра чужа болячка, - сміється жінка. - Зараз, як пройшло стілько років, дехто каже, що добре зробили. На пенсію мене вже з ним випроводжали. Зразу жили ми в моїй хаті разом з дочкою, та, бачу, толку не буде - зібрали гроші та й купили собі цю хату. І дочці добре, що я відділилася, і нам, бо самі хазяйнуємо. Маємо дві корови, троє свиней, коня, курей. Позаторік продали картоплю - збудували веранду. Хочемо зробити ще спальню, кухню. Та дід (тобто чоловік - авт.) каже, що мені забагацько тре. А хіба то погано? - сміється. - Глядимо двох внуків - дітей мого сина і його дочки, бо вони живуть в Рожищі в його хаті, а коли не на роботі, їдуть сюди. В мене є ще одна внучка, доччина. Так всі на свята до нас сходяться. І на день народження йдуть сусіди, родичі.
- А подарунки одне одному купуєте?
- Як є гроші. А як нема, то й так, аби добре жили. Бо ми сваритися не сваримося, хотя й не без того буває.
- Вінчатися хочете?
- Нащо? - дивується жінка. - Ми й не розписані. Якщо з першим чоловіком не вінчалась, то й тепер не хочу. Дівчата, я вам що скажу: літа нічо не значать, головне в сім'ї - щоб здоров'я і мир був…
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область
Фото Руслани ТАТАРИН
| Comments: |
