Чом, чом, чом, земле моя, так люба ти мені
Тепер рідко почуєш цю чудову пісню у виконанні Дмитра Гнатюка чи Анатолія Солов’яненка. Такі пісні не можуть не хвилювати. Та земельні закони пишуть не поети...
Закон про земельну реформу нібито продовжуємо обговорювати, та чи прислухається хтось до голосу народу, адже спірних питань досить багато, – малоймовірно. Продавати – не продавати землю? Як продавати? Кому і скільки в одні руки? Продовжувати здавати в оренду? На який термін? Як на мене, по цих питаннях доречно провести референдум.
І хоча моя подруга переконує, що влада як захоче, так ту реформу і проведе, проте для мене питання стосовно землі дуже болюче. Нам обом часто сняться волинські батьківські поля, на яких виростали «за Польщі». Усі ми добре пам’ятаємо приватизацію у 90-х роках минулого століття. Що вона дала і кому саме – теж добре знаємо. Сусід, який дуже любить молочні продукти, «подарував» свій ваучер молокозаводу і навіть склянки молока не дочекався. Іншій знайомій «пощастило»: один із сталеплавильних українських заводів щороку висилає дивідендів аж 68 копійок! Мій ваучер опинився в Умані, хоча його туди не вкладала. Замість очікуваних дивідендів одержую листи-запрошення на звітні збори, та “прихватизатори” знають, що не приїду, бо дорога у два кінці буде коштувати більше, ніж моя місячна пенсія.
Щоб вижити, на землю покладаємо велику надію, адже кожен громадянин України, за Конституцією, «володіє» її частинкою, яка становить більше одного гектара. Чорноземи – це вічний золотий запас держави. Якби «батьки» ваучерної приватизації цей «валютний земельний запас» врахували, то акціонери нинішні не залишились би, як кажуть, з «діркою від бублика», кожен мав би якийсь стартовий капітал. Земля сьогодні просить, а життя вимагає, щоб остаточну крапку в законі про землю поставили виважено. Головна вимога – земля повинна належати землеробам, а не торговцям-спекулянтам. Переконана, що лише однією формою власності на землю (приватною) захоплюватися не слід.
Раю прості землероби ніколи не бачили. Більшість селянських родин «за царя» і «за Польщі» були малоземельними. Я народилась в родині волинських хліборобів на Ковельщині. З діда-прадіда доводилось щороку виживати від жнив до жнив. Іноді не тільки хліба, а й картоплі не вистачало. Бідували і польські селяни, колонії яких Рудніки та Мисліна межували із землями селян-українців. Мій дід Никанор не раз згадував про неприємний випадок, пов’язаний з іншим сусідом, який мав поля більше у кілька разів, ніж дідові два гектари. Конфлікт виник, коли дідусь віз додому врожай – фуру житніх снопків. Літо дощове було, тож яка польова дорога тоді, знає кожен хлібороб. Коні ледве тягнули того воза, а перед великою калюжею зупинились. Калюжу можна було об’їхати полем, по стерні. Та господар не дозволив. Розвернутись назад кіньми також не було можливості. Тоді, перехрестившись, дідусь вдарив батогом по конях. Коні послухались і попливли по брудній воді, але одне з коліс попало у заглибину – і віз перевернувся. Із врожаєм в калюжі опинився дід і моя мама. Причиною конфліктів між селянами могла стати не тільки дорога, а й межа, огорожа, а найчастіше – спадщина, через яку рідні люди на все життя ставали найбільшими ворогами.
Слід пам’ятати і нагадувати молодому поколінню про те, що саме ці малоземельні селяни вижили, не вимерли з голоду навіть під час німецької окупації, хоча вимушені були «ділитись» бідними харчами і з солдатами гітлерівської армії, і з «червоними» партизанами, і з повстанцями. А скільки східняків врятувала у післявоєнні роки Західна Україна, яку називали і продовжують називати «бандерівською»! Добре пам’ятаю розмови земляків, які сподівались, що “може хоч після війни Сталін порозумнішає і колгоспів не буде». Згадуючи трагічні сторінки української історії 1939-1948 років, запитаймо в себе, чи могла б бути селянська доля разом з долею української землі кращою? На жаль, історію, яка завжди пов’язана із землею, не переписати. І в цій історії «вожді» усіх країн і народів думали і думають про те, як більше загарбати чужих земель, а людина – як на цій землі вижити.
Часто своїм дітям кажу: “Не відмовляйтеся від найменшого клаптика землі, бо на асфальті навіть лобода не виросте”.
Галина ШАФЕТА,
пенсіонерка
| Comments: |
