Прости мені грішному, Слово…
У 1962 році у Вовковиях одне за одним вмирали немовлята. Лікарі безсило розводили руками, відтак люди вирішили відкопати на сільському цвинтарі фігуру, потайки перенесли її на перехрестя доріг, поставили на пагорбі, вбрали у стрічки та рушники, повісили ікону. Біду у селі як рукою зняло.
Євген Цимбалюк народився 1962 року у селі Вовковиї Демидівського району на Рівненщині. Закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту. Був на військовій службі. Працював кореспондентом, заввідділом, заступником редактора Млинівської районної газети "Гомін". Із 2003 року - завідувач відділу власних кореспондентів Рівненської обласної газети "Вільне слово". Із 2006 р. - головний редактор літературно-краєзнавчого журналу Рівненщини "Погорина".
Автор понад півтора десятка книг. Член Національної спілки письменників України. Заслужений журналіст України.
Гріють душу спогади про батьків, часто навіть обпікають - від того, що за буденною суєтою не так часто стелився шлях до рідного порога. Всеньке життя тато з мамою пропрацювали у колгоспі, вони з тих, про кого у селі жодного поганого слова не почуєш. Минуло дванадцять літ, як закотилося за обрій батькове сонце, та дев'ять, як запеклися на скроні останні мамині три сльозини. Мама навчала мене дякувати Богу і ділити дане Богом по справедливості.
Мій батько, розмінявши дев'ятий десяток літ, став нездужати, але щоразу перші борозни робив сам. Пройде два-три-чотири кола, зупинить коней, віддихається, а потім покличе мене: "Бачиш, Женьку, борозна - як стріла, ніде не схиблена. Отак, Женьку, завжди ходи!" Хоча за плугом я навчився ходити ще змалечку.
Мені вельми хотілося прийти у журналістику. Особливо після того, як опублікував у районній газеті першу замітку і першого вірша. Отож із майбутнім наміром описати весь люд зі свого села я подався до Львівського університету на факультет журналістики. Але не відав, що іспитам передує творчий конкурс, тож запізнився на нього. За порадою сестри подав документи на філологічний факультет Рівненського державного педагогічного інституту.
Коли влаштовувався на роботу у Млинівську районну газету кореспондентом, то редактору першим чином сказав: "Ви мене, Леоніде Івановичу, на перших порах сильно не журіть, бо я ж - не професійний журналіст". А він у відповідь жартома: "Не переживай, журналістика - це мистецтво пояснювати іншим те, чого сам не розумієш. Навчишся від життя такому мистецтву - отоді й станеш журналістом".
Чи навчився, чи став - судити людям. Водночас я вельми втішений, що героями моїх газетних, журнальних публікацій ставали доволі цікаві земляки з їх унікальними долями. Насправді це вони - головні не тільки герої, але й автори моїх статей, нарисів, есе. Моя щира прихильність усім їм за величні справи і щирість душі. Але завше хотілося одного - аби слово не вбивало, а лікувало. Сподіваюсь надалі: при Божій помочі ще щось таки напишеться і послужить новими сторінками для літопису нашого краю та України.
Євген ЦИМБАЛЮК
| Comments: |
