Було у Матері троє синів…

І півжиття тільки й те робила, що на похорони, поминки, пам’ятники заробляла

Ця жіночка прийшла у редакцію, щоб через сторінки своєї улюбленої газети подякувати жителям Демидівського району за допомогу у... вихованні внучки. Чемно перепросила за турбування, простягнула свій лист і широко посміхнулася беззубим ротом. «Зінаїда Пилипівна я», – представилася. Слово за слово – і через кілька хвилин я з головою пірнула у її житейську драму із таким хитросплетеним сюжетом, що всіляким «санта-барбарам» і не снилося. Це – сповідь Матері, яка народила, виховала і одружила троє синів…

Чому помер старший – дізналася аж через 10 літ

О, який у мене син Микола був! Такий добрий, такий роботящий. Невісточку мені привів, першу. А я ж донечку завжди мріяла мати, тож прийняла її за рідну. Десь на базарі видивлюся якесь платтячко чи костюма гарного – купую, грошей не шкодую. Так мені хотілося, щоб моя невістка була краща за інших. Вона й розхорошіла, розквітнула. Троє діток у них з Миколою народилося. Стали жити окремо, бо батьки залишили невістці велику хату. Здається, що ще треба молодій сім’ї: свій дім, гроші Микола заробляв непогані, діти ростуть… І от якось пораюся я на кухні, як серед полудня мій син став на порозі, як мара. У мене аж серце обірвалося, такий чорний на виду був.

– Що сталося, синку?! – кинулася до нього.

– Нема мені чого жити, мамо… – тільки й промовив.

Лише ввечері розповів про свою оказію. Я тільки за голову хапалася, коли слухала. Не йняла віри його словам. Повідав Микола, що у той день він заскочив додому на обід зненацька. Під’їхав, а біля воріт якийсь КАМаз припаркований. Микола почав обходити, а в кабіні… його жінка з водієм любуються-цілуються. Поки стояв ошелешений, вже й вони його помітили. Невістка вискочила, на ходу одягається і при цьому божиться, що він не так усе зрозумів. Срам який, їй-бо! Микола зайшов у хату, забрав лиш паспорта і поїхав звідти. Навіть за речами туди не повернувся. В такій депресії був, вам не розказати! Я думала, що син здуріє. Особливо після того, як почув, що той коханець вже через два тижні вселився і живе, носить його одяг. А дітям Катька-невістка розповіла, що то мій Микола такий поганий, покинув її та дітей і не хоче знатися із ними. От і відплатила нам за хороше ставлення.

А Микола потрохи-потрохи – і таки за рік часу повернувся у звичний ритм життя. Відсвяткували його 35-річчя. Хата у мене велика, на чотири кімнати – дарма, що вдовою будувала. Місця мені і трьом синам вистачало. Вже я почала йому казати, щоб шукав якусь порядну дівчину – не жити ж самому весь вік. Але чорне горе прийшло неждано-негадано. Микола раптово помер… І якась дивна ця смерть: бачимо, йде додому, але як зомбі якийсь, аж руки розставив. Зайшов у сіни – і тут же впав, як підкошений. Навіть «швидка» не встигла приїхати. У медичному висновку написано: «помер через крововилив у мозок». Але мені тоді не до того було… Коли ж я задумалася, чому так сталося, від чого ці крововиливи бувають – було пізно щось ворушити.

…Минули роки з того часу. Люди розказують, що невістка моя спивається на пару із тим коханцем. Геть опустилася. Чула, що човпуть її, бідолашну, всі: чоловік, сини. А мені вже якось все одно. Я ж навіть після смерті Миколи їм гроші передавала: онуки ж бо мої. Старший вже працює, а менші ще підлітки. Але серце до них закам’яніло після того, як, зустрівши на базарі, спитала, чому не навідуються до мене. Та й у тата на могилі ще не були. А вони як мене висповідали: «А він нам ніхто! І ти – теж!» Нехай так!

Незабаром я ще одну жахливу звістку отримала. Перестріла мене якось знайома і просить, щоб навідала односельчанку. Мовляв, вона дуже хворіє і твердить, що хоче мене бачити. Я здивувалася, адже ми і не балакали ніколи. Знаю, що у неї теж помер син-інвалід, який вирізав із дерева всілякі шкатулки. Тож пішла до неї дуже зачудована. А вона і справді доживає віку: лежить, важко дихає, аж ніс у неї загострився. Як побачила мене, враз залилася сльозами і все шепоче: «Простіть мене, простіть…»

– Та я ж вас і не знаю, тітко, – спробувала пояснити. – За що ж прощати?

– Ой простіть гріх: і мій, і мого сина, – як у гарячці почала тарахкотіти. – Ваш синочок, Микола, через нас помер. Прийшов тоді до мого сина за шкатулкою, яку замовляв раніше, а мій в запої був та й не зробив нічого. Чула, що почали сваритися вони. Я бігом туди – і бачу, що мій син вашого битою по голові вдарив. І якось так втрапив, що ані кровинки не виступило. Злякалася я тоді, на вулицю Миколу швидко вивела. І він пішов помаленьку, геть причумлений був. Простіть мені, що лікарів тоді не викликала. Простіть, дайте померти спокійно…

Додому я тоді йшла, ніби мене теж по голові вдарили. Я вибачила цій жінці, але легше від того не стало ні мені, ні моєму покійному сину.

Їхала із середульшим у свати – почула про чорну хворобу нареченої

Сергійко у мене спокійний син, хороший. Геть молодим був, як надумав женитися. Так закохався, що ледве не літав. Дівчина була з іншого села, син казав, що кращої на світі немає. Ну якщо вже так, треба робити весілля. От зібралися ми до майбутніх сватів на заручини. Нарядилися, гостинців взяли – їдемо у маршрутці. Але знаєте, які люди скрізь цікаві: а куди зібралися? а кого сватати будете?

– До Галі Гаврилюкової? – почала дивуватися одна пасажирка. І до мене так тихенько. – Ой, куди ж вас несе… Галя ця – у неї падуча, чорна хвороба з дитинства!

Я аж очі вилупила на неї. Повернулася до сина, а у нього обличчя щасливе-щасливе, замріяне… В самої чорні кішки почали дерти душу. Але не повертатися ж додому. Приїхали до сватів, познайомилися із Галею – з вигляду гарна, приємна дівчина. Я до свахи тоді підступилася.

– Та ви що, здуріли? – враз скрикнула жінка. – Як таке могли подумати на мою дитину?

І поки я щось белькотіла про людей, вона сказала, як відрубала:

– То злі язики говорять! Дочка – здорова!

Тож я і замовкла. Після весілля молодята поселилися у нас. Галя майже відразу завагітніла, носила дитя добре. Я вже зовсім заспокоїлася. Але, як виявилося, дарма. Народився у нас хлопчик, якого з перших хвилин життя стала кидати епілепсія. Так у лікарні і помер через два місяці. Й року не минуло після того, як Галя знову народила – кволеньку, хвореньку дівчинку. Що я вже відмолилася, але і вона рівно через два місяці померла. Ховали ми її самі із сином, бо Галя страждала на післяродову депресію і лежала у лікарні. А коли повернулася, то вже її почало періодично кидати.

Звісно ж, я їздила до сватів, плакала, розповідала про біду. Та й лікарі нам чітко сказали, що на обліку вона стояла все життя. Але сваха, знай, твердила: «Дочка була здорова, то при вас вона така стала».

Через кілька років новина – Галя знову вагітна! Що я вже сварила і сина-йолопа, і невістку – куди їй із такою спадковістю дітей плодити! Та хіба мене, стару бабу, будуть слухати? Народився у них хлопчик… із «вовчою пащею». Скільки ми вже з ним виїздили по лікарнях, вісім операцій зробили – все марно. Такий гарний, розумний хлопець виріс – як з каменю вилитий. І от страждає тепер, мучиться від цього дефекту. Та я ладна все на світі продати, щоб він поправився, але світила та професори розводять руками…

А Галя, до речі, після народження сина так і не змогла поправитися. Пішли ускладнення, причепилася ще одна страшна хвороба, і вона, не виходячи з лікарні, померла. Таке враження, що я тоді тільки і робила, що на похорони, поминки та пам’ятники.

А шість років тому знову сталася біда. Пам’ятаю, що Сергій передзвонив мені з магазину – мовляв, отримав зарплату і купив собі та синові якісь модні дорогі мобілки. Але додому на ніч так і не прийшов. Знайшли його лише зранку, в іншому селі, біля траси. Без телефонів і грошей. Певно, викинули з машини, і так він всю ніч пролежав із проламаним черепом. Два тижні був у комі, потім реанімація і таки, дивом просто, вичухався. Я продала ділянку, господарку, бо гроші потрібні були великі. Але ж син залишився жити! Має інвалідність, бо погано ходить, але розум, слава Богу, збережений. Живемо разом. І допомагає няньчити мою маленьку, покинуту ма-тір’ю, внучку, а його – племінницю.

Мирослава КОСЬМІНА,

Рівненська область

Далі буде

• Нравится
•