Поки з Німеччини дійшли, то вже на чоловіка справу завели

І на 25 літ у Сибір доправили етапом

До Зінаїди Захарівни Мартиш із села Верба Дубенського району потрапили якраз в день її народження. Чесно кажучи, була вражена, почувши, що цій веселій і жвавій бабці вже, слава Богу, 86 років! І поки господиня крутить голубці до святкового столу - ми розмовляємо про ті випробування, які довелося їй пережити за всі ці роки.

Зіні не було й 17, як її вивезли батрачити у Німеччину. Разом зі своїми землячками потрапила у містечко Пляон на швейну фабрику. Три роки там відбула. А коли закінчилася війна - на батьківщину Зінаїда збиралася вже не сама, а з кавалером Петром.

- До кордону нас підвезли американці, а там страхіття робиться, - розповідає жінка. - Поїзди обліплені людьми, просто на колеса чіпляються. Тож вирішили йти додому пішки. Петро мій хоч і жив у Польщі, був українцем - надумали добиратися спочатку до нього. Більше тижня йшли, ночували по селах у закинутих хатах. А дійшовши, дізналися, що всю родину Петра виселили на схід України. Лишилась тільки сестра, яка вийшла заміж за поляка. Ми пристали на якийсь час до неї, повінчалися в українській церкві і вже тоді поїхали до мене, бо поляки не давали дозволу жити. Казали Петрові: "Взяв українку - їдьте у колгоспи".

Не встигла молода сім'я і обжитися толком, троє діток дрібненьких було, як нове нещастя прийшло у родину. Чоловіка Зіни заарештували, а її саму - на замітку "як неблагонадійну" і ледь не щодня на допити водили.

- Виявилося, що нам "політику шиють", - згадує Зінаїда Захарівна. - Що вже я виплакала сліз! А мені слідчий відповів: "Нам аби чоловік знайшовся, то стаття на нього буде". От і вліпили моєму Петровичу аж 25 років сибірських таборів. А я на той час була вагітна четвертою дитиною, то мене ще притримали. Але щойно народила дочку, то вже й Сталін, на щастя, помер. Через п'ять років чоловіка перевели на поселення, він поставив хату у містечку Інта - і ми переїхали до нього. 20 літ там прожили. Лише в середині 1970-х повернулися сюди, в Україну. А діти залишилися… Вони на той час вже всі вивчилися, роботи мали, сім'ї завели.

Вже 16 років, як нема на світі Петровича. Зінаїда Захарівна має сім онуків і вісім правнуків. Хоч і живе одна, запевняє, що діти-онуки її підтримують, не забувають. Поки ми розмовляємо, раз-у-раз озивається телефон. Бабця Зіна тоді схоплюється, відкладає свої голубці і, на ходу витираючи руки фартухом, біжить до слухавки. "То онучка з Петербурга поздоровляла", - пояснює. Ще згодом: "А це вже дочка з Інти додзвонилася!"

І обличчя у бабці Зіни аж світиться…

Мирослава КОСЬМІНА,

Рівненська область

Фото автора

 

• Нравится
•