Шукав сирота сестру, а знайшов… аж дві

Нині Олександр Паршин живе у селищі Ратне. Поскитався, бідолаха, з чотирьох років по сиротинцях. Коли виріс і знайшов гарну дружину, пішов у прийми в родину Василюків. Його прийняли як сина. Однак молодому чоловікові не давала спокою думка, що десь у нього має бути сестра.

Саша дуже любив свою неньку, але та часто кидала дітей на родичів чи по притулках і мандрувала із Заходу на Схід. Малі дівчатка Галина і Таміла (про Тамілу брат довідався тільки тепер), шукаючи порятунку, подалися із Дніпропетровщини на Рівненщину до материної сестри. Там сестричок розлучили: меншу Тамілу віддали на виховання сестрі її батька, а Галю – в інтернат. Адже батьки у дівчаток були різними. Коли у їхньої мами народився Сашко, з ним вона приїхала в інтернат по Галю. Та недовго малі були при ній. Знову кудись подалася з новим чоловіком. А діткам писала то з одного місця, то з іншого. Останній лист надійшов із Луцька. Тоді Галі наснився дивний сон: ніби до неї навідалося три монашки і повідомили, що її мама померла. Дівчина написала про це тітці, яка й поїхала до Луцька і побачила, що двері сестриної квартири забиті навхрест. Від сусідів дізналася, що вона померла. А де подівся її син – не знали.

А тим часом Сашко перебував у Володимир-Волинській школі-інтернаті для сиріт, з якої навіть одного разу тікав до матері, бо дуже за нею скучив. Проте не знайшов. Невдовзі, правда, побачив неньку, коли вихователька возила 11-річну дитину до Луцька у морг на її впізнання.

Вперше розпочав пошуки сестри, вийшовши зі стін школи-інтернату. Поїхав на квартиру до Луцька, де проживала деякий час мати з вітчимом, проте на тому місці був уже магазин. Згадав, що вітчима начебто щось пов’язувало із селом Жабче. Але там почув, що він помер. Розслідування на цьому й обірвалося.

Коли сам створив сім’ю і мав уже донечку, спало на думку поритися в особовій справі в архівах школи-інтернату. І справді, там дізнався, що народився на Харківщині, а мати – на Рівненщині, що батько його – росіянин, що таки є у нього на 13 років старша сестра Галина. Було і її прізвище та по батькові. Тоді й надіслав листа на телепередачу «Жди меня».

Чекав майже рік. Журналісти програми з десяток разів йому телефонували, намагалися вивідати хоч якусь додаткову інформацію. Та, на жаль, у нього більше нічого не було. А за місяць до Нового року запросили приїхати 27 грудня до Києва. Зажевріла надія: може, знайшли сестру…

Коли приїхав, сказали, що мають для нього хорошу звістку. А ще як показали відеоряд і прикріпили мікрофон, серце закалатало шалено, щось йому підказувало, що сестра поряд, у залі. І тут йому назустріч вийшла Галина. Не встиг прийти до тями, як почув, що у нього є ще одна сестра – Таміла у Рівному, про існування якої і не здогадувався.

Їм не хотілося розлучатися, тож відразу вирішили, що Новий рік зустрінуть неодмінно в колі родини, у Ратному. Цілий тиждень гостювала його родина у привітних Василюків на Поліссі. Донедавна сирота, молодий чоловік не міг повірити, що у нього є така велика родина: тітки, рідні сестри, двоюрідні брати та сестри, племінниці. Навіть важко було відразу запам’ятати всі імена.

Відтепер спілкуються часто по телефону і, звичайно, чекають нової нагоди, щоб зустрітися. Тим паче, що до Рівного – рукою подати, та й до Дніпропетровська – не на край землі…

Мирослава МАНЕЛЮК,

Волинська область

 

 

 

 

 

• Нравится
•