Дмитро Степовик 45 років вивчає українські ікони
Професор-мистецтвознавець Дмитро Степовик 45 років досліджує українські ікони. За цей час написав та видав сорок книжок! Над фундаментальною книгою «Історія української ікони Х-ХХ століть» працював вісім років. Абсолютно логічно, що цю роботу високо оцінено й було висунуто на Шевченківську премію 2012 року у номінації «Мистецтвознавство».
Дмитра Степовика знають як коментатора святкових богослужінь у Володимирському соборі міста Києва. Нині він з усмішкою пригадує прикрий випадок, що стався з ним у далекому 1984 році. Підготував докторську дисертацію з історії болгарського образотворчого мистецтва, але наукову роботу треба було подавати в Москву або Ленінград, бо Україні на той час не дозволяли створити жодної докторської спеціалізованої ради в цій галузі. Професор Атанас Божков, голова болгарської ради з питань захисту дисертацій, прекрасно розуміючи ситуацію, радив Дмитрові Власовичу подати її у Софію. Це була вельми слушна порада, бо Дмитро Степовик уже мав три книги про мистецтво Болгарії та ще низку окремих статей. Але дозвіл на захист у Болгарії мала дати… Москва.
– Защищайтесь в Союзе! –прийшла звідти категорична та гонорова відповідь.
Він вирішив захищатися в Києві – і захист пройшов тріумфально. Дисертацію відправляють у Москву, в сумнозвісний ВАК, на засіданні йому не кажуть «так» чи «ні», зате відверто опісля засідання питають, навіть кілька разів перепитують:
– Как у вас с деньгами?
– Купити у хабарників диплом доктора? Не хочу я ваших продажних картонок, – спересердя махнув рукою Дмитро Власович і поїхав ні з чим додому...
Представлення Відділенням літератури, мови та мистецтвознавства Національної академії наук України праці Дмитра Степовика «Історія української ікони Х-ХХ століть» на здобуття Шевченківської премії 2012 року – красномовне свідчення визнання академічними колами внеску в науку Дмитра Власовича, чиї друковані праці, педагогічна діяльність, публічні виступи в десятках країн світу створили йому ім’я вже давно.
Надзвичайно ретельно досліджував вчений історію іконопису. Українські митці розмальовують каплицю в Люблінському замку ще року 1418-го, 1430-го – знаменитий костьол у Сандомирі, 1470-го – королівську молільну каплицю Вавельського замку в Кракові, тодішній столиці Польщі. Ще раніше до Москви був запрошений блискучий майстер ікони Петро Ратенський, який згодом став московським митрополитом. Щодо постаті відомого московського іконописця Андрія Рубльова, то, за дослідженнями Дмитра Степовика, він походив із села Рубельки поблизу Володимира-Волинського.
Досліджуючи шляхи розвитку іконопису, автор помітив: пам’яток малярського мистецтва Наддніпрянської та Східної України майже не залишилося. Тому він ставить слушне питання: де поділися з тих країв тисячі ікон? Натомість поступово в російських музеях та монастирях виявляли низку старовинних робіт, що належали до української школи малярства. Той грабунок, зазначає автор, припинила в час свого розквіту лише Запорізька Січ.
Цікаві і беззаперечні міркування Дмитра Степовика також про несхожість ікон українських з російськими, що дратувало сусідських монархів, мало того, офіційна РПЦ постійно вилучала з храмів і монастирів українські старожитності. А їхня «реформа» залишила сільські церкви без ікон стилів ренесансу й барокко. Звезені в так звані «древлехранилища», ці безцінні творіння давніх майстрів лишилися недослідженими і загинули в час минулого воєнного лихоліття.
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет про Дмитра Степовика такі слова написав у передмові до книги: «Він знайшов у собі мужність, ще в роки радянського атеїзму, зайнятись вивченням релігійного мистецтва, писати про нього статті й видавати книжки. Наражався на нищівну критику, різні обмеження, розгромні рецензії, доноси й погрози. Але він вистояв…»
Іван КОРСАК
| Comments: |
