Чоловік дарував романтичні вихідні у Європі

А коли помер, поїхала туди на заробітки

 З Іриною з Львівщини я познайомилася в одеському санаторії років десять тому. Ця сімейна пара відразу впала у вічі. Вона – приваблива тридцятирічна жінка. Він – старший немічний чоловік, якого водила під руку. Лише напередодні від’їзду, коли Степан відмовився вечеряти і залишився у номері, Ірина розповіла про своє сімейне життя:

– Познайомилися ми випадково. Я ловила машину на трасі, щоб зі свого села під’їхати у містечко – працювала там у школі. Коли зупинився «Мерседес», якось ніяково було сідати. Та приємний немолодий чоловік мило запросив, пожартувавши, що нічого поганого мені не зробить. Це був Степан, власник меблевої фабрики та ресторану. Згодом він мене підвозив не раз, телефонував щодня і на роботу, і додому, а через місяць після знайомства запропонував поїхати до Польщі у Краків, де в нього був бізнес. І хоча я знала, що в Степана є дружина і син-студент, погодилася, наперед знаючи, чим ця поїздка закінчиться. Мені лестила увага цього багатого чоловіка, його дорогі подарунки, наші романтичні вихідні у Львові, Варшаві, Відні. І коли він запропонував вийти заміж, я погодилася не задумуючись – так набридло жити на вчительську зарплату. Та й з хлопцем, яким марила ще зі школи, не заладилось, він поїхав в Італію на заробітки. Я не любила Степана – це правда, але була переконана, що його хороше ставлення незабаром викличе у мене любов. Хотіла жити добре, не задумуючись, купити спідницю чи ні. Та коли я змогла купити що завгодно і побувати на будь-якому курорті, радості вистачало на трохи, бо чоловік був мені вже неприємним. До того ж, через п’ять років Степан став марніти. І коли він пережив інсульт, я втратила дитину. Мій розпач ні з чим не порівняти! Тепер я не кохана жінка, а нянька. Добре, що гроші є, а то не знаю, як би все це витримала…

Наступного дня ми із санаторію роз’їхалися. І я призабула б цю сімейну пару, якби через кілька років на озері Світязь не зустрілась з Іриною – щасливою, ра-дісною. Поряд ішов не Степан, а чоловік її віку та маленька дівчинка. Ми відійшли вбік, щоб поговорити.

– Це моя сім’я, – сказала Іра. – Степан помер у той же рік, коли ми були в санаторії. Його догледіла до смерті. І знаєш що? Він мені не залишив ні квартири, ні бізнесу, бо ще до нашого шлюбу все оформив на сина. Я була шокована, але і сама дурна: маючи тоді великі гроші, полінувалася розпочати якусь справу, думала, що завжди буду купатися у маслі. Поховавши Степана, життя почала з нуля. Поїхала в Італію на заробітки, там мене зустрів мій перший хлопець, той, ще зі школи. Ми одружилися, маємо дочку. Помалу заробили на свій магазин, квартиру. Хай немає і близько тих достатків, що зі Степаном, але не бідуємо. З коханою людиною і труднощі якось легше пережити…

Колаж Лариси ДУБНЯК

• Нравится
•