«Записки самашедшого» – книга для роздумів
У кінці 2010 року значного розголосу набула подія, що згрупувала безліч думок навколо себе. Йдеться про вихід першого прозового роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Багато людей, навіть не розгорнувши книгу, скептично звинувачували авторку у плагіаті відомих гоголівських «Записок сумасшедшего». Якщо перевернути медаль на інший бік, то і він буде такий же запилений. Адже були й такі, що, жодного слова не прочитавши, кричали на все горло, що роман геніальний. І здається, що медаль фальшива, бо з обох боків гравірування неякісне.
Багато людей з нетерпінням чекали на нову збірку Ліни Костенко, тому, коли вийшли «Записки…», стрімголов кинулись до книжкових крамниць. Я теж була серед них, шкода лише, що на презентацію книги у Рівному було нереально потрапити. З першої сторінки відчувалось, що роман буде цікавим. Давно вже не чула скептичної оцінки подій, що відбувались в державі та світі. Спочатку їдкий сарказм мови роману викликав у мене сміх, потім жах, згодом сум і страх за наш народ. Звісно, в словах Ліни Василівни звучала надія на краще, але, порівняно з депресивним цунамі думок, вона здавалась маленьким рятівним кругом у неспокійному морі сучасності. Але саме оцінка стану цієї розбурханої солоної води авторкою і зацікавлювала під час читання.
Я багато читала в Інтернеті (особливо від письменників) несхвальних відгуків, навіть гостру невиправдану критику. Зважаючи на таку плутанину, вирішила запитати в знайомих із соціальних мереж, тобто дізнатись оцінку молоді. Думки розділилися на три групи: тих, яким категорично не сподобався роман, тих, кого щось вразило, а щось – ні, і тих, яким сподобався роман. Наведу найцікавіші думки (по одній з кожної категорії).
Антон Щиров: «Я зрозумів, що книга буде вельми цікава. Так воно і виявилось. Один мінус – роман занадто депресивний. Я кілька разів примушував себе читати далі саме через це. Було цікаво читати про ті події саме зараз, коли час показав, що все вийшло зовсім не так, як бажалося. Коли вже прийшло навіть розчарування від тих подій».
Віоліна Ситнік: «Коли починала читати, у мене була ейфорія… Не могла відірватися ні на хвилину, весь час думала, яка вона геніальна. Пише простими і зрозумілими для мене словами, потрапляє в саму точку… Так песимістично, так жорстоко… Читала, смакувала кожним словом, а потім, коли довелося на деякий час відірватися від читання, а згодом повернутися знову, мені стало нудно».
Людмила Марченко: «Роман дуже цікавий, актуальний і дійсно складний, але таким здебільшого і є наше інформаційне середовище. Прочитавши його, стає соромно за власну бездіяльність, за те, що ми самі «дожилися» до нинішнього стану в країні. Книга спонукає до самосвідомості, ми все менше ідентифікуємо себе як нація. Ніхто в світі не буде поважати нас, якщо ми самі себе не поважаємо».
І все ж, на моє глибоке переконання, роман Ліни Костенко – явище у нашій літературі та в житті України.
Ольга ЦЕЦЕВИЧ,
учениця 11-го класу Кузнецовської школи №11,
Рівненська область
| Comments: |
