У його шапках ходив увесь Радянський Союз
В окремій папці у Михайла Кучера із села Золота Липа Тлумацького району зберігається кіпа грамот та подяк. За перевиконання планів простого закрійника Тисменицької хутряної фабрики часто возили на різні республіканські з’їзди та виставки.
Михайла Миколайовича знають не лише в цьому маленькому селі. Він відома постать у районі: невтомний активіст та патріот. Колись співав у хорі, розповідав гуморески. А вийшовши на пенсію, згуртував навколо себе односельців і разом облагородили місце загиблих воїнів УПА.
– Я радію, що Україна стала незалежною. Ще при Союзі знав, що комуністи не тією дорогою ідуть, але вголос про це не можна було говорити, – пригадує Михайло Миколайович. – Мене багато разів просили стати членом партії, а я все віджартовувався, що поки весь статут не вивчу, заяву писати не буду.
Незважаючи на те, що Михайло не був партійним, його пос-тійно возили на республіканські з’їзди, виставки у Москву. Чоловік у день розкроював майже 200 шапок при нормі 50. Шили їх з норки, тхора, лисиці, песця. Весь Союз ходив у тисменицьких шапках. Кучер був старанним працівником, чітко дотримувався графіка, не ходив на пиво, перекур, і сам працював на свій імідж. Щороку отримував нагороди. Найцінніша з них – Орден Трудової Слави третього ступеня. А коли розчарувався у владі, віддав медалі гратися внукам.
– При Союзі я мав велику зарплату – 600 рублів, але я заробляв їх клятою працею, – каже чоловік. – Дав вищу освіту дітям. Одним з перших у місті придбав легковий автомобіль. Не здійснилася тільки мрія про житло від фабрики. Тіснився із сім’єю в комуналці.
Вже й почався розподіл нових помешкань, коли Михайло дізнався, що йому квартири не дадуть.
– Образливо мені стало, що я так тяжко трудився, а квартири не заслужив, – і досі голос чоловіка тремтить. – А все тому, що я непартійний. Хоча мені натякнули: якщо дати хабар якомусь керівникові, то справу залагодять. Я мав упертий характер, любив, щоб по правді було. Пішов до директора, та він мені нічого втішного сказати не міг. То я написав заяву і звільнився.
Гірко було на душі, та що міг вдіяти? Мусив шукати іншого заробітку, щоб прогодувати сім’ю. Пішов працювати на завод, де робили меблі для солдатів. Та ця робота була не до душі. Вирішив допомагати синові, який на той час почав власний бізнес.
Літа не зламали характер цього вольового чоловіка і, вийшовши на пенсію, він і досі йде у передовиках. Першим провів газ до оселі, доглядає пишний виноградник, має невеличку пасіку.
Дідусь Михайло не звик жалітися, хоча по хаті ходить важко. Далася взнаки стояча робота біля закрійного столу, а також те, що в молодості щодня долав 26 кілометрів пішки. Та поки біля нього турботлива дружина-медичка, разом борються з хворобами. А зимовими вечорами подружжя проводить час біля телевізора. Михайло Миколайович стежить за політичним життям України, бідкається, що нема у нас порядку.
– Я вірю, що мої внуки житимуть у чесній державі. А коли на одного українця припадає три гетьмани, то толку не буде. Переконаний, що часи зміняться і правда господарюватиме на нашій землі, – стверджує чоловік.
Руслана ТАТАРИН,
Івано-Франківська область
| Comments: |
