Чотири жінки – в могилі, п’яту – шукає

Видресирувала чоловіка, як собачку

Ех, Мотрин Павлусь і в молодості був парубком на все село. Оце як вийде в неділю на пагорб, як підіб’є картуза набік та як розтягне міхи гармоні, що вони, ніби з переляку, аж застогнуть – невдовзі там і натовп молоді збереться. А що вже до дівок мав підхід! Не одну матері гнали від тину, бо ж ті нависали та виглядали: йде чи не йде повз?

Довго Павло парубкував. Уже всі його товариші по кілька діток бавили, а він все приглядався. Потенційні тещі тільки головами хитали та спересердя «тьхукали» йому услід.

Коли це новина – Павло привіз у село якусь міську панночку. Чомусь саме «панночкою» і стали називати його дружину старожили. Казали, що такими сухоребрими та хворобливими усі панянки колись були. Та ще й блідими на обличчі, бо постійно ходили із парасолями від сонця. Павлова Анна (боронь, Боже, сказати на сільський манер Ганька чи Ганя), звісно ж, до панів ніяким «родовим коліном» не торкалася, але дуже хотіла. Тому й виглядала з-поміж загорілих та апетитних сільських дівок, про яких кажуть «кров з молоком», як сушена вобла.

Мати Павла, Мотря, на таку невістку дивитися не могла. Аж кипіла вся, коли бачила, як Анна «крутила» її сином.

– Аннусю, тобі щось болить? Може, приляжеш, така ти бліденька, – припадав біля жінки Павло, а Мотря у цей час зубами скреготала від злості.

– При-не-си во-ди-чки, – перекривлювала, коли була наодинці, невістку, розтягуючи на її манер слова і «відривалася» на бур’яні. Так, нібито це не вона сапала город, а якийсь трактор – трава розліталася на усі боки. Незвикла до таких «телячих ніжностей» від свого, тепер вже покійного, чоловіка, Мотря все ніяк не могла заспокоїтися. Ох, дрина їй тре хорошого, та як зарядити ним по ребрах, щоб враз усі болячки забулись!

Отак минуло з десяток літ. За цей час Павло збудував хату і Анна у ній трохи ожила. Все ж сама собі хазяйка, а не якесь зайве створіння, яким була у невістках. Щоправда, лани обробляти, як свекруха, та корів-свиней порати Анна так і не навчилася. Її доля не для поля, як вона постійно повторювала. У сільській раді кісточками рахівниці стукала, а вдома у квітник заглядала та Павла з роботи виглядала.

– Диви-диви, як Павло біля тієї Аньки змінився, – не раз плескали язиками бабоньки, сидячи на лавчині. – Ніколи поганого слова від нього не почуєш, ввічливий такий із жінками. Видресирувала, як ту собачку… Чули, минулого тижня нашій Катерині, коли вона з клунками із автобуса вилазила, ручку подав?! Досі ходить зачудована, бо ж її Семен тільки й знає, що горілку хляти та її кругом хати ганяти.

– Павле, а йди-но сюди, – кликала не раз гостра на язик сусідка і, блискаючи усміхненими очима, бралася розпитувати чоловіка про життя-буття. – Розкажи-но, а твоя не ревнує, що ти іншим жіночкам торби підносиш чи ручку подаєш? Ні? А треба було б…

І, перехиляючись через паркан так, що повна пазуха цицьок заледве не вивалювалася перед Павлом, переходила на таємничий шепіт: «То вже кидай свою «воблу» і ходи до мене жити».

Чоловік жарти розумів, тому тільки хмикав у свої чорні вуса.

«Не витримала, бідолашна, такої пристрасті»

Не стало Анночки-панночки так швидко, що Павло ще довго не міг оговтатися. Зранку ще чай заварила, а в обід вже померла. Лікарі сказали, що тромб відірвався у бідолашної. І дітей не нажили за стільки років. Проте через рік стали люди помічати, що занадто часто з його хати виходить грудаста сусідка Галя.

«Ця ого-го як втішить», – гиготіли чоловіки.

«Не дала й погорювати, закрутила вже мужика», – сичали одинокі жінки.

А заздрити було чому. І без того пишнотіла Галя за таким чоловіком стала ще пишніша. Ходила по селу як пава, гордо несучи перед собою свій, тепер чи не найбільший, «аргумент». На «жіночих посиденьках», під час обмивання кісточок своїм чоловікам, завжди ойкала та артистично закочувала під лоба очі. Навіть дурний здогадався б, про які ще достоїнства своєї половини вона сповіщала.

Минули роки, вже дочка Галі від першого шлюбу вийшла заміж та від’єдналася. Сивина вкрила голову подружжю. Галя вже не закочувала, як раніше, очі під лоба, а лише невдоволено кривила губи, якщо хтось із ласих до пліток подружок пхав її ліктем під ребра та запитував про щось не вельми пристойне. Останнім часом вона почала дуже хворіти, а потім і зовсім злягла. Було Павлові вже за 60, як він вдруге залишився вдівцем.

…Через трохи люди знову почали балакати. Особливо після того, як Валька-продавщиця чи не усім донесла, що дядько Павло «ледь не щодня купує печиво та цукерки для своєї Марусі».

Маруся була нетутешня, роками вже теж не молода. Подейкували, що Павло її «виписав» із газети з оголошеннями «шукаю пару». Але оскільки ані новоспечений жених, ані наречена не вельми про це любили говорити – чутки залишилися не підтвердженими.

Лише у сільській крамниці мали про що язиками плескати – «чим балує Павло свою дружиноньку». А Валька, знай, підливала масла у вогонь:

– Кілограм бананів їй вчора купив, уявляєте? А цукерок шоколадних, дорогих, я вже й не порахую скільки переносив. Ледь не щодня купує. Бабі точно вже скоро злипнеться в одному місці!

Через кілька років спокійного і тихого життя Маруся померла. Її діти, приїхавши, вирішили ховати матір тут таки, на сільському кладовищі. Ті, хто прийшов провести в останню путь жінку, потім розповідали, що найменша дочка Марусі, ридаючи, кляла Павла за смерть матері. Кричала, що то він, такий-сякий, винен. А він і слова на те не сказав.

Звинувачувати Павла у тому, що він хотів смерті дружини, звісно ж, не стали, проте розмов прибавилося. До особистого життя діда почали приглядатися. Тому останню звістку про його нову жінку сприйняли із цікавістю. Заледве руки не потирали, чекаючи, що то з того вийде. Адже бабуська, яку привів Павло до себе, була старшою на кілька літ.

– І що вони там удвох будуть робити? – чудувалися молодички. – Оце в такому віці ще сходитися?! Геть подуріли старі…

Дід Павло, незважаючи на свій поважний вік, був у своєму репертуарі. Бабцю свою обожнював, цукерки купував. Ще й досі люди згадують, як він у магазині звертався до неї: «Дай-но подивлюся на твою рученьку, чи влізе вона у баночку, щоб помити…»

…Прожила, бідолаха, у парі лише три місяці. Перешіптувалися за дідовою спиною тоді всі, кому не ліньки. Авжеж! Недарма ж люди плескали, що просто під ним і померла бабця, не витримала, бачте, такого пристрасного старого…

***

Дідові Павлові вже 85 минуло. А він і досі не втрачає шансів знайти собі пару. Оце якось сподобав одну вдовицю, почав у гості заглядати, гостинці носити. Але діти-онуки як про те почули, враз коршунами злетілися і ледь такого кавалера не «склювали». Бабцю свою під сім замків посадили, втовкмачуючи, що хочуть, аби вона ще пожила. Недовго дід Павло горював, бо, кажуть, бачили його нещодавно у будинку престарілих. Усі ходячі «наречені» як почули про візит такого гостя, бігом хустки святкові зав’язали і рядочком на дивані повсідалися. Певно, щоб жениху зручніше було вибирати…

Юлія САВІНА,

Вінницька область

• Нравится
•