Маючи квиток до Канади, обрала любов і… фермерство
Жінка змінила місто на село і вклала всі гроші, зароблені за кордоном, у землю
Людмила Цимбалюк із села Підлужне Костопільського району Рівненщини – ділова, оптимістична, позитивна жінка, яка не скаржиться на долю, труднощі, хоча клопотів їй вистачає. Адже ось вже кілька літ вона фермерує. Про її життя можна писати роман. Голлівуд, як кажуть, відпочиває.
«Я – «добитчик», економіст, він – агроном»
Людмилу Іванівну в селі Підлужне відразу зустріли насторожено. Ще б пак! Приїхала «полячка» – так її називали, бо довго працювала в сусідній державі – й хоче взяти в оренду їхню землю…
– Мене привело в село на Костопільщині велике кохання, – зізнається Людмила Іванівна (такій відвертості дехто може позаздрити). – За фахом я економіст. Народилася на Дніпропетровщині, згодом мешкала в Білій Церкві. Однак у важкі 90-ті змушена була виїхати на роботу за кордон. П’ять років працювала в Німеччині, сім – у Польщі, де займалася бізнесом. Там і зуст-рілася зі своїм майбутнім чоловіком Віталієм, значно молодшим за мене. Починалося все з ділових стосунків, які потім переросли у велике кохання.
Діди-прадіди і Віталія, і Людмили були міцними господарями, у свій час мали коней, сільськогосподарський реманент, наймали на роботу людей, то за радянських часів були вивезені до Сибіру.
– Тож, мабуть, це і стало тим переконливим аргументом, що ми вирішили зайнятися фермерством, – продовжує пані Людмила. – Хоча я вже мала квитки в Канаду. Приїхала в Білу Церкву, щоб продати квартиру (не була там аж 12 літ) і мені в душі защеміло, я розплакалася – таке все миле було. Тоді поляк, який мене сюди привіз, каже: «Мальвіно, чому ти плачеш? Ти ж така сильна…» А на мене так вплинула рідна сторона.
– А чому Вас називали Мальвіною?
– Бо я була білявкою із синюватим відтінком, та ще й з кучериками. І завжди ходила з червоним бантом, – посміхається жінка. – Тому то згодом і назвала своє фермерське господарство «Мальвіна». 2001 року ми з Віталієм переїхали в його рідне село Підлужне, одружилися і спочатку як підприємці надавали сільськогосподарські послуги, бо пригнали комбайн з-за кордону. А вже у 2005-му створили господарство «Мальвіна». Чоловік – агроном, гарний фахівець, я економіст – «добитчик» грошей, організатор, тож вийшов гарний тандем. Сюди переїхала і моя донька, яка працює менеджером зі збуту продукції.
Коса і вишиванка – не ознака патріотизму
Фермерське господарство «Мальвіна» мало сім гектарів землі, нині в оренді – 300. Подружжя прорахувало, що для початку потрібне овочесховище під картоплю, бо саме цим вирішили займатися. Тож викупили в селі ферму, ангар, млин. Через два роки створили насіннєве господарство по картоплі – вирощують вітчизняні сорти. Крім того, сіють озимі, ярі, садять овочі.
Про проблеми Людмила Іванівна в розмові не наголошує. Каже, в кожного свої. Але зауважує, що минулий селянський рік не для людей, а для тварин. В основному картоплю згодовують худобі…
– Не було розчарувань, що гроші вклали в землю? І що в Канаду не поїхали, зараз би з-за океану любили Україну...
– Ні про що не шкодую. Якщо я не заплітаю косу і не ходжу у вишиванці, то це не означає, що я не люблю нашу країну. Я її безмежно люблю. І людей також, – відповідає. – Ви думаєте, що сільська жінка не хоче піти в перукарню? Чи не хоче в кіно або на виставу? Сільські діти освічені й талановиті, то невже вони не можуть займатися танцями чи в комп’ютерних залах? Але нема можливості... Статусу селянина нема, є міське і сільське населення. А нема статусу – нема проблеми...
Продала дві квартири заради господарства
За роки життя і господарювання в Підлужному Людмила завоювала довіру людей. Тепер їй вірять. Бо за оренду землі вона розраховується вчасно, зарплату платить працівникам офіційно, боргів перед державою не має. Крім того, ще й займається благодійництвом. У місцевій школі має клас, який взяла під опіку, ще коли діти були першокласниками. Тепер вони у восьмому, а жінка і далі спонсорує їхні подорожі, вітає зі всіма святами.
– Зараз я їм дарую гроші, а батьки нехай щось куплять дітлахам, – каже пані Людмила. – Щороку школу забезпечую продуктами харчування. Хоч і не маю тут великої родини, але зі школою я пов’язана назавжди. Хотілося б, щоб хтось з нашого села вибився десь «нагору», щоб ми гордилися цим.
Господарство «Мальвіна» увійшло до книги «Портрети сучасниць» – про успішних ділових жінок України. А в грудні минулого року відбулася презентація книги «Агробізнес України», де Людмила Цимбалюк отримала диплом і статуетку – лідер агробізнесу 2011 року. У 2007-му про фермерів із Підлужного зняли фільм, який отримав першу премію на Всеукраїнському конкурсі стрічок про агробізнес. Людмила Цимбалюк має й інші нагороди – урядові, обласні, вона депутат Костопільської районної ради. На день працівника сільського господарства відзначена «Знаком пошани». Свої здобутки вважає за досягнення всього колективу.
– Я б не відкрила фермерське господарство, якби чоловік не був агрономом. Хоча нині доля нас знову розвела… Він живе окремо, – зізнається. – В сім’ї вийшов деякий конфуз, хоч чоловік і далі працює разом зі мною. А я мешкаю з його мамою. Однак я ніколи не кажу, що фермерське господарство моє. Ні, ми створили його разом! До всіх випробувань долі ставлюся з посмішкою, бо маю в житті девіз: «Гонорова – бо ображали, сильна – бо зраджували і робили боляче, смілива – бо не боюся починати, губити і знову підніматися…»
– Вам не хотілося після непорозумінь з чоловіком все кинути і поїхати звідси?
– Ні. Коли стався цей конфуз у сім’ї, приїхала людина і хотіла купити господарство, – розповідає Людмила Цимбалюк. – Ми цілу ніч пили каву, і я сказала: «Подумаю». Я перебрала все: від створення до сьогоднішнього дня. І відмовилася. І ця людина мені відповіла: «Я відразу зрозумів, що не продаси, бо ти не кинулася до грошей, а сказала – подумаю...» Для мене господарство, як дитя. Я продала квартири в Києві та Білій Церкві, привезла сюди зароблені гроші за кордоном за довгих дванадцять літ, золото в ломбард здала – і все вклала в землю. Але найголовніше – вкладені душа моя і мого чоловіка. То хіба можна покинути народжену дитину? Ні. Чи можна продати її? Ні. Не уявляю, що тут господарюватиме хтось чужий…
Марія ДУБУК,
Рівненська область
| Comments: |
