У Богушівську Мар’янівку навіть автобус не ходить
Природа тут така, що в голові паморочиться: пахуча соснина обіймає одну-єдину вуличку. А тихоплинний Стохід кожного пригостить рибкою. Та, незважаючи на красу, молодь залишила Богушівську Мар’янівку, що в Рожищенському районі.
Тут нема ні магазину, ні ФАПу, і навіть автобус не заїжджає у село, де залишилося кілька пенсіонерів. Як розповіла секретар Переспівської сільської ради, до якої належить Богушівська Мар’янівка, Зіновія Пархомчук, скільки не зверталися з проханнями зробити туди рейс, приватні перевізники відмовляють – не вигідно та й усе. У деякій мірі рятує людей шкільний автобус, який їде із сусідньої Малинівки, та три машини на все село.
Зупиняємося серед сільської вулички. Тихо навколо, чути навіть, як у лісі падає зламана гілка… З поодиноких хат клубиться дим, отам і люди живуть. Більшість осель замкнені, а деякі вже заросли чагарями, що й не видно. Йдемо навздогад до чепурненької хатини. І потрапляємо в гості до найстарішого мешканця – 86-літнього Феодосія Наумчука. Він інвалід першої групи. Під час Великої Вітчизняної війни втратив ногу. Як був молодий, ходив із протезом. «І навіть на власному весіллі з костяною ногою танцював», – підморгуючи, розповідає дідусь. Після смерті дружини сам залишився. Поки мав силу, ще й господарку тримав, а зараз вже не до того. Допомагає син, який часто навідується з Рожища. «Невже завжди у вас так тихо було?» – запитую у дідуся.
– Ні, дитинко. Раніше у селі був рух, – починає оповідати Феодосій Маркович. – Поруч жили українці з німцями. Їх були цілі колонії: Броніславка, Романівка. Пасли разом корови. А перед Першою світовою цар їх виселив. Та через кілька літ німці повернулись до свої хат. А вже в 1939 році вони за одну ніч вибралися. Залишили господарку, худобу, а самі щезли. Хтось казав, що їм приказ прийшов втікати з України, бо буде війна. Так воно і сталося. Вже коли настав мир, до нас почали приїжджати діти, внуки тих німців. Одна з них, пані Ельза, розказувала, що їй було три роки, коли покинула хату. Ходила на те місце, збирала там якісь черепки, землю. Барвінок рвала. Нещодавно знову двох приїжджало. Відвідали німецьке кладовище в лісі, ходили по хатах, розпитували, хто пам’ятає їх дідів. Я одного згадав. Ми їх вгощали, чарку наливали. Ото тіко й руху, як німці приїдуть. У 60-х роках у нас було 70 дворів, а зараз, може, є 16. Залишились одні «спілі» люди.
Розмовляючи, дідусь пригадав, що у селі таки є дві молоді сім’ї. Одна з них – 32-річного Олександра Наумчука. З дружиною та двома маленькими дітками господарюють у дідусевій хаті. Мають власну автівку, обробляють землю – з того й живуть.
– Село у нас гарне. А хто любить працювати, той завжди на хліб заробить. Все маємо з власного господарства, а влітку ще й до лісу ходимо. В нас нема бару, і п’яниці жодного не побачиш. Мені тут добре, міщанином себе не уявляю, – запевняє молодий господар, хоча й виріс у райцентрі.
Зима пуховою ковдрою вкрила маленьку Богушівську Мар’янівку. Вона спить. Дасть Бог, дочекається весни, зацвіте, причепуриться і оживе…
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
| Comments: |
