У Святому доживають віку літні люди
Відвідавши це невеличке село, що фактично ховається у лісі неподалік Здолбунова на Рівненщині, відразу розумієш російське прислів’я “свято место пусто не бывает”. І хоча тут залишилося декілька жителів, яких можна на пальцях полічити, переконуєшся, що таке місце ніколи не обезлюдніє. Надто вже воно красиве!
І це при тому, що відвідали ми його у похмурий грудневий день. Село ніби заховалося на великій лісовій галявині. Навколо благодатна тиша, над якою подекуди зависає сизий димок, що тягнеться з димарів. Проїжджаючи лісовою доріжкою (дорогою доїзд у Святе важко назвати), а потім вузенькою через поле, яку обабіч обступили височенні засохлі бур’яни, ніколи б не подумала, що тепер за кілька десятків кілометрів від обласного центру ще можуть бути такі “стежки-доріжки” до населених місць. Одне із тутешніх джерел, а їх тут аж три, – у центрі села. Хатинки на берегах невеликі, видно, що збудовані вже давненько, і то лише у деяких проживають місцеві жителі, які нарікають, що вони забуті Богом і людьми.
А колись це було людне місце, куди навіть приїжджали відпочивати польські офіцери. У давнину неподалік села теж були джерела, та згодом вони пропали, тому коли у Святому забили свої джерела, то ці місця освятили, прохаючи у Бога, аби вода звідси не зникла. Тому село має таку назву.
Скільки тут проживало людей у давнину (бо згадка про нього є від 1630 року), невідомо, але до війни воно було заселеним і налічувало аж 127 дворів. Тут навіть був клуб, бібліотека, магазин, млин. Святівчани до війни працювали на своїх полях, а при совєтах, зрозуміло, в колгоспі. Із Святого до сусіднього села у школу ходило не менше 30 дітей. Як і скрізь, тут теж гуляли весілля, хрестили дітей. Та, на жаль, останні 20 років весільні музики не грали в Святому ні разу. Правда, воно оживає влітку, коли приїжджають відпочиваючі й дачники, які скуповують хати-пустки.
– Я прийшла у Святе з Тернопільської області в 16 років, як вийшла заміж і жила там до 2001-го, – розповідає 91-річна Віра Миронюк, яка мешкає в дочки у селі Мости. – Люди тут були добрі. Жили зі свекрухою, прикрощів від неї не мала. У війну 13 квітня 1943 року свекруха встала, приходить з двору і каже, щоб ми вставали теж, бо якась тривога в селі, стрілянина на Будераж. Чоловік пішов до сусіда, який сільським головою був, а я за ним. Чую, як той каже до мого: “Семене, неважне діло, щось погане буде”. Дивлюсь, із соснини щось блищить, – а то мадяри в касках йшли. Прийшли в село, загорнули всіх чоловіків з дому й пригнали на став, бо з ними в лісі хтось зчинив стрілянину. А потім один мадяр запитав, у кого є возіци (фури – авт.). Шість чоловік мали і мій теж. Вони тими хурами повезли мадярів у якесь село біля Острога. Як від’їхали за село, почули вистріли, крик, дим із села сунув. Один мадяр сказав чоловікові: “Приїдете на вказане місце, возніци кидайте і скрийтеся. Остання машина від’їде – тоді можете їхати додому”. Так і зробили. Отак шестеро наших чоловік врятувалося. Приїхав додому, а від хати – один попіл. Спалили тоді усе село і всіх чоловіків (72 згоріли, 11, які хотіли втекти, розстріляли). Як чоловік поїхав, прийшла в хату, дітей поклала спати. Колишу меншу й бачу, відкриваються двері. Заходить мадяр, щось шваргоче й пальцем показує вийти. Витріщила на нього очі, як баран, і не знаю, що хоче. Заходить, бере меншу з колиски і дає мені, а старшу будить. В плечі мене випихає і до дверей. Дивлюся, а вже стріха горить. Кругом стріляють. Село у вогні, люди кричать. Ми із сусідкою – через поле вниз і там сиділи. Стихло все, тоді повернулись. Одна хата в соснині зосталася – і там усі ночували. Батько мій приїхав на другий день з Андрушівки, і тут німці в село вскочили. Мій чоловік навтьоки, тільки пошуміло. Батько нас забрав до себе, він був заможний. Родина (а мав чотири брати) допомогла нам хату збудувати. Знов у Святому.
– Ой, дитиночко, в селі дороги нема, – каже 79-річна Раїса Миронюк (до речі, раніше з цим прізвищем у Святому проживало чи не більше половини людей). – В непогоду і хурою проїхати важко. Тілько літом їдуть до ставу, бо вода хороша, але село занехали. Колись усе мали, а тепер нічо. Коника мушу тримати, щоб поїхати в Мости щось купити. Мучимося, поки доживемо до смерті. Якщо погано, треба «швидку» викликати по мо-більному або дзвоню до сина, щоб приїхав. Телевізор і світло – то все що маємо. В лісі живемо, то є дрова, ягоди, гриби. Городів теж хватає, аби було кому працювати. Залишилася тілько в одному ставку, який орендує хтось, форель, яку й при совєтах тут тримали. Двадцять років у нас не гуляли весілля...
На зиму село ніби впадає у сплячку, а от влітку оживає, як і усе навкруги, бо відпочиваючі давно вже облюбували це місце, а хто ще не був тут, варто побувати. Дачники теж переїжджають із гамірливих міст у це святе місце, наповнене справжньою благодаттю, яку відчуваєш одразу, як тільки в’їжджаєш у село. А благодатне місце безлюдним залишитися не може. Люди сюди повернуться обов’язково. Зрештою, хтось мусить доглядати за братською могилою, де покоїться прах загиблих святівчан.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
