Для дружини пошкодував вишень

Валя з Павлом прожили в парі двадцять літ. Побудували добротний дім, як годиться, посадили сад. Ростили четверо дітей: сина й трьох доньок. Іванко, найстарший, службу армійську вже відбув. Дівчатка підростали: Настуні – 17, Вірі – 16, Марійці – 14 років. Усі добре вчаться, батька й матір шанують. Валя – господиня хоч куди. Павло – майстер на всі руки. І здавалося збоку, що сім’я у них щаслива, що все у них ладком-ладком іде.

 

***

Та тільки одна Валя знала, як нелегко дається їй цей лад. Дуже скупим був Павло. Зайвої копійки потратити не дасть. Коли доводилося дітям обновки справляти, то більшої муки для жінки не було. Довго переконувала чоловіка, що кому потрібно. Про себе і не згадувала. І вела ці розмови з Павлом тоді, коли в хаті більше нікого не було, щоб дітей не травмувати. В усьому він економить. Навіть на продуктах. Любив, щоб запас був і на зиму, і на літо. Наглядав, щоб дружина нікому нічого не дала, щоб діти своїх друзів не пригощали. Валя ні в чому йому не перечила. Як він сказав – так і повинно бути: Господь велів жоні коритися мужу своєму. І вона корилася в усьому.

 

***

У двадцять першу зиму їхнього подружнього життя жінка стала почувати себе недобре. Схудла. Зблідла. Стало важче справлятися біля плити, по господарству. Все частіше до ліжка припадала.

– Щось недобре мені, Павле.

– То полежи трохи, порошка якого прийми, – і йшов до своїх щоденних справ.

А дружині не кращало ні від «порошків», на від чоловікових порад. Апетит зовсім пропав. Марніла на очах. Так цілу зиму. А вже й сніг розтанув. Весна зашепотіла легеньким вітерцем у гіллі яблунь, в ніжне зелене листячко одягалися вільхи і берези, вишні зацвіли, стояли, мов наречені у білому вбранні. «Он як причепурилися. В минулому році мало ягід на них було, а в цьому, дасть Бог, краще вродять», – снувалися у Валиній голові думки.

 

***

І раптом їй так захотілося вишень – стиглих, соковитих – аж в роті пересохло. Пішла в комірчину, де рядочками стояли трилітрові банки із закупореними яблуками, грушами, абрикосами. А ось і вишні… Якраз до хати повертався Павло, заглянув у відчинену комірчину:

– А що ти там, Валю, шукаєш?

– Так мені, Павле, вишень захотілося. Візьму банку, відкриємо…

– А скільки їх там? – діловито поцікавився.

– Шість іще є.

– Ну от, зовсім мало, хай би постояли. Скільки ти їх з’їси? Жменю, дві? А решту куди? Зіпсуються.

– Діти з’їдять, – несміливо звела очі на чоловіка.

– З’їсти все можна. А до літа ще далеко. Хай-но будуть… – вже сердився чоловік.

Від цих слів защеміло у Валі серце, гарячий клубок підкотився до горла. Як завжди, не посміла перечити. Пішов Павло у хату. А дружина, щоб не показати йому своїх сліз, вийшла на подвір’я, де так пишалися білосніжним цвітінням вишні. Заплакала. І тут же похопилася: ось-ось мають повернутися зі школи дівчата. Тож зібрала всі сили, щоб опанувати себе, не розридатися вголос. І пішла до сусідки Катерини. Та була молодша за Валю, але мала ще більшу сім’ю. Семеро діточок вони з чоловіком постаралися. І весело жартували: якщо Бог дасть, то й ще народять.

Сусідка відразу помітила, що з Валею щось не те. Заплакана, схвильована.

– Тобі погано? – запитала Катерина.

– Погано… – зітхнула Валя.

– Чим тобі допомогти?

– Знаєш, дуже хочеться вишень…

– Ті, що з банки, їстимеш?

– Їстиму.

Катерина метнулася в комірку, принесла банку з консервацією, швидко відкупорила її, насипала соковитих плодів у тарілку. Валя з’їла кілька вишень, акуратно зібрала і чомусь стиснула у жмені кісточки. Ще трохи посиділа, подякувала. Су-сідка нічого не розпитувала, не мала такої звички. І, може, забула б про цей епізод, якби не сталося великої біди.

 

***

Ніяк не хотіла Валя в лікарню їхати. Ледве вмовили рідні. З районної її направили в обласну. А там діагноз, як вирок, прозвучав: рак. Оперували. Покликали Павла, сказали, що не виживе дружина, надто пізно звернулися. Валя пожила ще кілька місяців...

У день похорону жінки-сусідки готували жалобний обід. Принесли в кухню банки з вишнями, щоб до компоту додати. Якраз у ці хвилини сюди увійшов Павло. Спочатку став, як заціпенілий. А тоді схопився руками за голову, почав на собі волосся рвати, ридаючи і примовляючи:

– Ой, Вальочко, Вальочко, прости мене, моя квіточко, пожалів я для тебе вишень!.. Ой дурень я, дурень. Казав: хай будуть, ще згодяться. Хіба ж я думав, що на твій похорон вони будуть… А тепер мені – їж, хоч удавися…

І тут Катерина згадала той день, коли Валя вишень у неї попросила. Зрозуміла, чому покійниця заплакана тоді була. Підійшла до Павла, докірливо мовила:

– Жаліти живих треба, а за мертвих – молитися. Молися, Павле, щоб Господь простив тобі, а її душеньку прийняв у Царство Своє. І мовчи, щоб діти не почули.

Павло затих. Та тільки на мить, наче обдумував слова Катерини. А тоді знову заридав. Уже й поховали Валю, а він усе повторював:

– Пожалів… Вишень пожалів… Ой, прости мене, Вальочко, прости… Щоб ото таким скупим бути…

…В садку того літа щедро вродили вишні, які посадили колись Валя з Павлом біля свого нового будинку.

Олена ЧАБАН,

Волинська область

• Нравится
•