Дорослий чоловік з обличчям школяра
Василь Маркович із села Гайки-Ситенські Радивилівського району Рівненської області виглядає як школяр, хоча йому вже 26. У нього досить рідкісне захворювання, коли в організмі не вистачає гормонів росту. Проте цей факт аж ніяк не змусив хлопця опустити руки і нарікати на свою долю.
З Василем спілкуватися дуже цікаво – серйозний, виважений, розумний чоловік. Але… з обличчям і голосом школяра. Він з усмішкою пояснює, що «така вже у нього доля – мати дитячу оболонку».
Народився хлопець у багатодітній родині. Лише коли почав ходити в школу, батьки помітили, що однолітки ростуть як на дріжджах у порівнянні з ним. Тоді й почули невтішний діагноз. Щоправда, хвороба не смертельна і лікувати її можна – вводячи гормони росту, які дозволять дитині підрости.
– Уколи ці дуже дорогі, – розповідає Василь. – Наприклад, коли мені активно потрібні були гормони росту, вони коштували по сім-вісім тисяч гривень в місяць. Можете собі уявити, якою непідйомною була ця сума для звичайної сільської багатодітної сім’ї десять років тому. Батьки продали всю нашу господарку, але зуміли стягнутися лише на одинадцять ампул. Але я тоді суттєво підріс.
Василь каже, що, незважаючи на свій зріст, завжди був пробивним відчайдухом. Зрозумівши, що грошей йому на лікування у родині не зосталося, надумав попросити їх у… президента. Якраз і нагода добра була – Леонід Кучма (на той час президент України) мав приїхати на Козацькі могили, що у Пляшевій.
– Я тоді ще в школу ходив, тож одягнув український костюм із шароварами і пішов до гаранта, – згадує Василь. – Перше та друге кільце міліцейської охорони минув під виглядом учасника танцювального ансамблю. Зупинила мене вже дуже серйозна і неприступна власне президентська охорона. Все випитували, з якою я ціллю рвуся і заявили, що «президент ні з ким не говоритиме». На моє щастя, мене побачив журналіст із «Сільських вістей». Певно, вони його знали, бо він натякнув, що якщо мене не пропустять – про це завтра знатимуть всі мас-медіа країни, які не поскупляться описати таку неприступність президента. Кучма мене вислухав, розпитав про ліки, які мені потрібні, потім покликав якогось чоловіка з ноутбуком, який записав адресу, прізвище. Це була субота. А вже в понеділок я отримав звістку, що мене забезпечуватимуть ампулами росту безкоштовно. Потім обрали іншого президента, тож ліки перестали надходити.
Після закінчення школи Василь вступив у Рівненський аграрний коледж і отримав освіту юрист-консультант. Встиг навіть попрацювати за спеціальністю і в Рівному, і в Радивилові. Проте й досі згадує, що ще в школі була у нього можливість, та й бажання, піти в артисти. Його запрошували вступати у театральну студію у Санкт-Петербурзі. Але батько навідріз відмовився відпускати сина-дев’ятикласника так далеко. Друга спроба стати артистом теж за-кінчилася невдало, бо в Київському інституті культури і мистецтв Михайла Поплавського не виявилося «державних» місць. Тож довелося Василю обирати «приземлену» спе-ціальність.
А зараз хлопець взагалі перепрофілювався і тепер давнє захоплення фотографуванням стало приносити йому дохід. Живе активним життям, навіть водійські права отримав, зустрічається з друзями, мріє знайти свою половинку. Зі сміхом ділиться останніми приколами із його життя автолюбителя.
– Одного разу даішники кілька десятків кілометрів за мною їхали слідом, коли нарешті зупинили, – розповідає. – І відразу – до чоловіка на пасажирському: «Ти що, здурів, дитину за кермо садити?» Я простягаю права, паспорт і питаю: «У чому справа? Я щось порушив?» Чесно кажучи, довго пам’ятатиму їхні ледве не квадратні від здивування очі. Ну а в громадському транспорті я вже навіть не звертаю уваги, коли чую: «Дитинко, передай на квиточок». Це раніше дуже комплексував, а тепер звик…
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
| Comments: |
