«Ще не вмерла Україна» вільно співаємо уже 20 років
15 січня 1992 року Президія Верховної Ради України затвердила Указ “Про Державний гімн України”, яким став цей відомий твір. А от його нинішні слова, а це куплет і приспів, були затверджені лише 6 грудня 2003 року.
Саме він зробив відомими імена його авторів: слова гімну “Ще не вмерла Україна” написав Павло Чубинський, а музику до нього – Михайло Вербицький. Хоча, треба зауважити, що Українське радіо розпочало свої передачі її виконанням ще 17 вересня 1991 року, а 5 грудня того року вона вперше урочисто прозвучала на засіданні Верховної Ради. Довго Україні довелося видиратися із ями залежності від «старшого брата», і так само довгим був шлях цієї пісні-гімну, аби тепер ми її співали привселюдно й урочисто. І чи не був це промисел Господній, що її автори один із Західної України, інший – зі Східної? Це як провидіння того, що Україна таки об’єднається, бо роз’єднання її на Правобережжя і Лівобережжя завжди було насильницьким. Але навіть тепер, коли між нами нема кордонів, нас все одно хочуть зробити ворогами – духовно. А духовні кордони набагато небезпечніші...
Священик із Галичини Михайло Вербицький, за всіма архівними даними, написав музику до пісні у 1863 році, хоча дехто з цією думкою не погоджується, посилаючись на той факт, що офіційно слова “Ще не вмерла Україна” були опубліковані у львівському часописі “Мета” 1864 року. Проте є відомості, що нелегально цей вірш був переданий Павлом Чубинським із заслання в Галичину саме у 1863 році. Захистивши 1861 року дисертацію і одержавши вчений ступінь кандидата правознавства, у 1862 році він пише вірш “Ще не вмерла Україна”, будучи членом київської українофільської громади. Після чого шеф імперської жандармерії князь Василь Долгоруков своїм розпорядженням вислав Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію, зрозуміло, під нагляд поліції.
Отримавши нелегально слова, спочатку Михайло Вербицький написав солоспів до них, а згодом – мелодію для хору й оркестру. Вперше привселюдно вона прозвучала у селі Млини на Яворівщині (зараз це територія Польщі, де й похоронений автор музики) під час виступу львівського театру “Руська бесіда” під назвою “Ще не вмерло Запорожжя”. Тобто, як бачимо, наші пращури головним чином покладалися на козаків, сподіваючись на відродження їхньої слави й звільнення від поневолення, до якого привів Хмельницький: “Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане, нащо оддав Україну ворогам поганим?!” і далі “Спогадаймо славну смерть лицарства-козацтва! Щоб не стратить марно нам свого юнацтва!” Пісню повторювали “на біс”. Відтоді вона розлетілася по Західній Україні і Наддніпрянщині та інших державах. Ця пісня переслідувалася царською Росією, Австро-Угорщиною, особливо її ненавидів комуністичний режим, та вона, як і Україна, пережила усіх.
Але, на превеликий жаль, її слова актуальні навіть у незалежній Україні. Бо поки що доля усміхнулася лише небагатьом, і до того ж, як бачимо, не українцям. На нашій землі й далі збивають капітал з діда-прадіда вічні гендлярі. І немало ще у нас ворогів, у яких словосполучення “українська національна ідея” викликає істерику. Тому оці слова, які не увійшли до офіційного гімну “Поєднаймось разом всі, братчики-славяне: нехай гинуть вороги, най воля настане!”, зараз чи не найбільш актуальні! Бо нас поневолюють уже не гарматами, а улесливо-витонченими законами, винищуючи українців як націю.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
