Над сиротою – і Бог з калитою
Не раз повторювала бабуся онучці ці слова і, як ангел-охоронець, молитвами відвертала від неї біду
У відрядженні завжди шукаєш тему, яка б до глибини душі вразила читача. Отож, у Новому Дворі Турійського району голова сільради Лариса Дубінчук запропонувала: «Напишіть про нашу Галинку Кліщук. Кругла сирота, інвалід з дитинства, а скільки натерпілася, бідолаха – десять операцій перенесла малою. Зараз їй треба робити ще одну: у неї пухлина спинного мозку. На операцію в Києві загадали у державній клініці мати при собі понад 20 тисяч гривень, а у приватній – аж 35! Ми помістили звернення у районній газеті: «Допоможіть врятувати життя Галини!» Люди здають, хто скільки може – жаліють матір двох маленьких діток».
«Я буду ходити!» – сказала і… стала на ноги
Про цю маленьку, але напрочуд сильну жіночку, виявляється, вже писала наша газета. Публікації власкора Василя Трофимука «Я буду ходити!» (від 9 червня 1999 року) та «Перші кроки у 16 років» (від 22 червня 2000 року) знайшли відгук у людських серцях. Співчували їй і підтримували все нові небайдужі земляки. Підсобляв сироті з бабусею-опікуном грішми та продуктами голова колгоспу із Купичева Петро Камельчук, навідувався не з порожніми руками до Кліщуків і тодішній голова Волинської райдержадміністрації Богдан Шиба, підтримали сирітку і прості добрі серцем люди, як, наприклад, вчителька-пенсіонерка із Турійська Ольга Михайлівна Антонюк. Завдяки публікаціям «Вісника» згодом до чи не найвіддаленішого в районі села Синявка проклали дорогу з твердим покриттям. А голова районної орга-нізації Волинської асоціації інвалідів Йосип Шклярук став для Галі «рідним дідусем» (так називає його дотепер), бо свого, як і батька, вона не знала. Йосип Якович стукав у всі двері, щоб поставити на ноги дівчинку із вродженою фізичною вадою: ліва ніжка Галини була на 5 см коротшою від правої. Сусідські діти бігали у квача та хованки, а вона підстрибувала по подвір’ю, мов підбите каченя. У дворічному віці їй намагались допомогти луцькі ортопеди, але після п’яти невдалих операцій стало ще гірше. Світила перспектива сісти назовсім в інвалідний візок.
Розуміючи, що Галинці потрібне серйозне медичне втручання, «дідусь» Йосип звернувся по допомогу у фонд «Діти України» під патронатом Людмили Кучми. Перша леді подбала, щоб маленьку волинянку госпіталізували у четвертій клініці Інституту ортопедії, де їй зробили не одну складну операцію по нарощуванню коротшої ніжки, вживлюючи у неї кісточки, випиляні зі здорового стегна. Щоб подовжити ногу, виготовляли і спеціальний протез.
До Києва з дитиною їздила 67-річна бабуся Галина Григорівна, котра дуже любила онуку. Але й вона не могла місяцями просиджувати біля неї, бо вдома чекало чимале господарство, без якого на мізерну пенсію їм не вижити. Тож сирітка часто із сумом спостерігала, як про інших діток піклуються матусі і татусі. По-всякому їй велося у клініці, сама мусила давати собі раду.
Не забуває бабусиної науки
Незважаючи на хворобу та тривале перебування у клініці, Галинка з інтересом вчилася вдома. Їй давали уроки з гуманітарного циклу та точних дисциплін вчителі із сусіднього села Осьмиговичі Лариса Адамівна та Леся Степанівна. Йосип Шклярук подбав, щоб його підопічна здобула й середню освіту та спеціальність швачки у Київському реабілітаційному центрі. А згодом за соціальною квотою служби зайнятості допоміг їй влаштуватися у Турійську на роботу. Правда, у цей період дівчинка пережила ще одне велике потрясіння: загинула при пожежі її бабуся.
Нещастя та біди, схоже, не обминали сироту. Перше кохання та одруження закінчилося невдало: чоловік подався на заробітки, залишивши її з дитям. Молодиця наважилася вдруге спробувати свого щастя, бо без господаря важко було давати раду землі та хазяйству. При других пологах її знову кесарили. Син Дмитрик з’явився на світ зовсім крихітним – важив всього 950 грамів. Намучилася з ним Галя: тривале перебування у реанімації затягувало у боргову яму, з якої непросто вибратися. А тут нова біда: з’явилися нестерпні болі у попереку. Довго їй не могли поставити діагноз. У Києві прозвучало як вирок: пухлина у спинно-мозковому каналі, яка зачепила й нирку. Якщо не прооперувати, буде рости і спричинить параліч.
Опускалися руки у безнадії зібрати непідйомні для її сім’ї двадцять тисяч. До Києва не поїхала. Та світ не без добрих людей. Доля звела її з нейрохірургом від Бога, надзвичайно чуйною людиною Степаном Івановичем Бобриком у Волинській обласній лікарні. Він погодився її оперувати.
І лягала, і вставала бідолашна зі щирою молитвою: «Боже, дай сили викарабкатися, зглянься над діточками, аби не повторили моєї сирітської долі», – благала. У пам’яті зринала сумна картина дитинства – смерть змученої страшною хворобою матері.
І Бог почув її молитви. Операція пройшла успішно, ракових клітин у її пухлині не виявили. Раділи з Галинкою і багато її друзів та знайомих, котрі замовляли службу Божу по церквах за її здоров’я. Лікування у Луцьку їй обійшлося у два з половиною рази дешевше, ніж коштувало б у столиці. Тож не надякується Галина своєму рятівникові Степану Івановичу та й усім добрим людям, хто підтримав її морально і матеріально.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
