Дружкою була на звичайному та золотому весіллях
І на обидвох співала тих самих пісень
Вони все життя мешкають поруч, дружили в юності, молодості та й нині, на схилі літ, не забувають одна одну. От лише Зінаїда вийшла заміж та прожила в парі з Яковом уже більше п’ятдесяти років, а Оксенія так і не знайшла свого судженого, тож дівує і досі. Зате коли Зінаїда золоте весілля відзначала, то мала за святковим столом ту ж саму старшу дружку, що й у 1950-х.
Про цей феноменальний випадок у селі Карпилівка Камінь-Каширського району попоговорили люди. Тим більше, що Оксенію Сухацьку, «золоту» старшу дружку, знають там добре, передусім як гарну співачку. Раніше, як ще могла ходити, жодне сільське весілля не обходилося без її автентичного співу, особливо на тих, ще батьківських і дідівських весіллях. Тепер у баби Оксені хворі ноги, пересувається за допомогою ослінчика й надвір практично не виходить.
Сухацька була вродливою дівчиною, парубки до її хати (до речі, тут і нині мешкає з двоюрідною сестрою Лукерією) стежки топтали. Топтали-топтали та й перестали, бо жодному руки не подала до шлюбу. Спочатку виглядала найдостойнішого, а потім хвору матір мусила доглядати до смерті, бо молодша сестра заміж вийшла. «Захолону за піччю, а зі своєї хати нікуди не піду», – все говорила Оксені мати. Мусила відмовляти женихам, а час дівочий і збіг: відспівала в дружках чи не всім сільським ровесницям, давно матері нема на цьому світі, а її вже от і на золоте весілля до Зіни кличуть.
Мала на тому весіллі не менше уваги, як і самі наречені. Передусім зацікавила піснями весільними старовинними, тими самими, що й тоді співала Зіні та Якову. Знає їх весільних і всяких різних Оксенія Степанівна більше тисячі. Учні з місцевої школи приходять записувати тексти, а колись, хвалиться вона, ще за СРСР, брала участь у сільському фольклорному святі, то з Луцька приїжджали знімати кіно, яке в Африці показували.
Про своє життя баба Оксеня розповідати не любить. Жила, як і всі поліщуки: зранку до вечора в роботі. Правда, їй трохи важче довелось – у дванадцять років без батька зосталася. Перед смертю він орати її навчив, косити, тож чоловіча робота лягла на тендітні дівочі плечі. Своїх дітей не мала, проте нянькою все ж була – сестрину внучку виростила. У небоги молока в грудях не було, тож привезли немовля в Карпилівку до бабусі Оксені, яка корівку тримала. Та так і залишилася дівчинка в неї на вихованні до свого повноліття.
А якось пожежа велика в селі трапилася – в 1960-х роках. Майже два десятки хат згоріли на одній вулиці. Вогонь і до хліва Сухацьких ледве не дістався, а там і на хату міг би перекинутися. Мокрими ряднами стріху накривали, тож вбереглися. А обійстя Лукерії згоріло вщент. Оксенія забрала її з сином та матір’ю до себе. Відтоді і живуть укупі. Колись і співали разом, але як помер молодим син Лукери, співати жінка перестала.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
