І під сотню літ трудяги-рученьки не хочуть спочивати без діла

98-річна Параска Софронівна Лещинська із села Новий Двір Турійського району натерпілася на своєму віку, рано залишившись напівсиротою, а пізніше й вдовою. Небога навіть не знає, де могила її чоловіка. Двічі сама будувалась, бо «совєцька власть» змусила переносити щойно збудовану хату із хутора до села. Порівнюючи своє життя із нинішнім, баба Параска каже: «Теперка живуть люди на широку ногу, а ми хліба не бачили».

Син просив, щоб батька знайшла

Народилася Параска в селі Озеряни Турійського району у 1913 році. Під час Першої світової війни їхній сім’ї із трьома дрібненькими дітками довелося тривалий час поневірятися у біженцях. Повернулися на рідну Волинь у 1920-му голі й голодні у чисте поле. По корчах надворі ночували. Вирили собі яму, обклали гілляччям – і так жили. Дітки щавель у лісі збирали і їли. Як роздобуде ненька де піввідра картоплі, то по три штучки на день кожному ділить. Батько почав будувати хату, але невдовзі впав з балька, відбив легені і помер. Мати зійшлася з іншим чоловіком і нажили з ним четверо дітей. Отож, Парасці, як старшенькій, доводилося бути їй помічницею.

Стала дівка під вінець із Юхимом Лещинським із Нового Двора. Молодята почали обживатися, заклали власний дім, тішилися народженням первістка. Та недовгим було їхнє сімейне щастя. Перед самісінькою війною Юхима забрали будувати у Поворську летовище, та так додому і не відпустили. Тільки 17 червня переказав дружині, що перебуває у Турійську і затримається там ще з тиждень. Просив привезти синочка, за яким дуже скучив.

На побачення їм дали тільки п’ять хвилин. Батько розцілував первістка, немов відчував, що більше його не побачить. Коли через кілька днів Параска ще раз поїхала до Юхима, то чоловіка до неї не пустили, бо 22 червня Турійськ уже бомбили німці.

Одного дня повернувся земляк і розповів, що бачив Юхима серед військовополонених аж у Хелмі. Бажання молодиці негайно їхати туди підтримав і швагро. Полетіла б на крилах, але дозволу довелося чекати аж два тижні, а ще три дні добиратися кіньми до Хелма.

– Приїхали ми до того табору. Боже, а там кругом колючі дроти, – пригадує баба Параска із тремтінням у голосі, хвилюється, бо жахіття, які пережила, й досі прискорюють серцебиття. – Пішли ми в комендатуру, а там почули невтішне: «Вашого чоловіка нема». Мовляв, самі не знають, де він. Сказали зачекати до завтра, може, щось проясниться.

Ніч промаялася бідолашна у гірких передчуттях. Таких, як вона, жінок знайшлося ще кілька, навіть землячка із Вербичного. Житомирська гадалка запропонувала їм розкинути карти. Потішила вербичанку, що зустрінеться невдовзі з чоловіком. Так і сталося. А от Парасці напророкувала, що вона вже не побачить свого в’язня.

Не могла небога із цим змиритися. Марно шукали зі шваґром Юхима у другому таборі. Їм тільки сказали, що за загорожею велетенські ями, куди скидають мерців – може, серед них і він. Поривалась пройти, благала, просила, але її туди не пустили. Важко було на серці. Що скаже синові, який просив: «Мамо, без батька не повертайтеся!»

У важкій виснажливій праці горе поволі забувалось. Відраду знаходила у клопотах про свою кровиночку. Хоч як було важко після колгоспної поденщини ночами молотити ціпом збіжжя та в’язати із соломи снопи, щоб накрити дах у недобудованій хаті, проте жодного разу не спало їй на думку шукати іншого чоловіка, бо крепко любила свого Юхима.

Біда не обминала дім вдови. Щойно здохла корова – як посланці від влади на поріг. «Будемо, Параско, завтра твою хату розбирати – приказ переселятися із хутора у село». Що скажеш, що вдієш, коли колгоспник – то тільки рабсила, без жодних прав і навіть без паспорта. Тримав її на світі син. Матусю дуже жалів, ріс слухняним і пра-цьовитим. У свої 13 і в школу ходив, і коней доглядав. Ще плуга не міг підняти, а вже брався за чепіги. А як забрали його на службу аж на Камчатку, вислав матері двісті рублів – знав, що бідує чорно…

Цибуля та перець – найперші ліки

– У вашій родині були ще довгожителі? – цікавлюся у співрозмовниці.

– Моя баба Пруська прожила до 95, мала 43 онуки та правнуки. Дуже богомільною була – аж 50 разів ходила до Почаєва на прощу. І сама назначила день своїх похорон. Навіть з батюшкою наперед домовилася.

Параска Софронівна пережила свою бабцю, бо є у неї для кого жити – має турботливих внучок та гарних правнуків. Як похоронила п’ять літ тому єдиного сина Володимира та невістку і залишилася сама, онука Людмила з чоловіком переїхали з Віто-ніжа до неї жити. «Хороших маю онуків, мене глядять, – хвалиться довгожителька. – А правнуки, як збираються усі троє, то хата ходуном ходить».

Незважаючи на поважний вік, трудівниця і зараз не може сидіти без діла. Як настає весна, бере в руки мотику і гайда в поле на грядки. Восени буряки всі обрізала, бульбу перебирала. А секрети її довго-ліття, вважає, – це віра в Бога і праця, через яку навіть хворіти було ніколи (лікувалась тільки амбулаторно і жодного разу не лягла до шпиталю).

– Треба їсти побільше цибулі й перцю, то й хвороба не візьме. Я їм багато цибулі, – каже, і усмішка розгладжує пучечки зморщечок.

Мирослава МАНЕЛЮК,

Волинська область

Фото Миколи Комаровського

 

• Нравится
•