Сорок дев’ять хуторів, п’ятдесятий – Топорів
Та у цих словах і справді, як кажуть, лише п’ять відсотків жартів, а решта – правда. Бо село унікальне саме кількістю хуторів – зараз їх тут 46, а було ще більше. Такого, напевно, в Україні більше і не знайдеш. Відвідавши Топорів, що у Буському районі, і зустрівшись із сільським головою Ярославом Ковальчуком, довідалася про його історію й відразу зрозуміла, чому топорівці селилися одноосібно.
Хоча насамперед хочеться відмітити надзвичайну чистоту у цьому селі. Чесно кажучи, склалося враження, що наступного дня Пасха: кругом підметено, бордюри на центральних вулицях, де є асфальт, вибілені, ніяких засохлих бур’янів ні понад дорогою, ні біля осель не видно. Розпитуючи про Топорів, поцікавилася у голови, чи не готуються до дня села, яке тепер модно святкувати?
– Та ні, ніякого свята нема. Як тільки вапно змивається, відразу білимо, – каже нам Ярослав Ількович. – Люблю порядок і чистоту. Хай там в країні що хоч відбувається, але якщо чистенько кругом, то й настрій зовсім інший, світ веселішим видається. Життя непросте, а якщо ще погрузнемо в бруді, то вже буде кінець. А що стосується нашого села, то в нас здавна кажуть: «Сорок дев’ять хуторів, п’ятдесятий – Топорів», хоча тепер трохи менше – сорок шість. Село наше має прадавню історію. Коли татари нападали на Буськ, то люди втікали хто куди, а найчастіше у нашу лісисту, й подекуди болотисту місцевість. А так як наскоки були частими і людям набридло бігати туди сюди, вони почали тут на підвищеннях вирубувати ліс і селитися сім’ями й родинами. Ото від слова топір, яким рубали ліс, і пішла його назва. Але Топорів відомий, насамперед, як єврейське місто, де проживало п’ять тисяч населення, зараз – менше двох тисяч. Вони й тепер до нас приїжджають. Немало їхніх будинків і синагога збереглися до цього часу, а ще є два єврейські кладовища. Місто було обнесено валом, а всі хутори, які є навколо, – це колишні села. Є хутір Кметі – там колись жив Кметь, у нього були діти, які теж там селилися. Є Ковальчуки, Олійники, Тарабуни і т. д., деякі з них за 13-15 кілометрів від центру Топорова. Ось таким чином хутори отримували ім’я від родоначальників.
Коли у 1990-х роках треба було внести вулиці у реєстр, виникла дилема: як їх назвати? Дати нові назви – люди будуть плутатися. Тому вулиці назвали іменами хуторів. Для життя в селі, де люди мають свою господарку, таке розташування досить зручне. Під кінець радянської системи була прийнята постанова про безперспективність хуторів і там не дозволяли будуватися. Усіх стягали в центр, а як на восьми сотках, не маючи біля хати городу, в селі жити? Що можна сказати про наших топорівців? Ми не багаті, але і не бідуємо. Хтось на землі трудиться, хтось плуги робить, меблі чи щось інше, дехто з базару живе, є й такі, що їздять на заробітки.
Те, що голова, якого обрали на другий термін, тут, як кажуть, на своєму місці, видно одразу. В сільській раді робиться ремонт. Ярослав Ількович нам із задоволенням показує гарно облаштовану кімнату, де «розписують» молодят. Відремонтовано й школу, дітей до якої звозять автобусом-«школяриком». Село вже давно освітлюється економлампами: в сільській раді є годинник зі спеціальною програмою, коли світло включається, коли виключається. Хоч непросто було довершити розпочату ще при радянській владі гази-фікацію, але таки довели цю справу до кінця. Щоб наповнити місцевий бюджет, переконав односельчан, що варто поставити «мобільні» вишки і не вилазити на хлівчики, щоб потелефонувати. Аби не боялися, що вони шкідливі, поставив біля свого двору, мовляв, «якщо будемо вмирати, то голова найперший».
Якщо по селах і в одній церкві людей нема, то тут – дві православні київського патріархату і два священики. У свій час через це в селі стався «розкол». Занедбаний костел вирішили відреставрувати і відкрити в ньому церкву. Та коли частина людей довідалася, що старий храм хочуть закрити, а їх зробити “католиками”, село забурлило. Багато топорівців і слухати не хотіли, що у костелі та сама православна церква. Але на сьогодні ця ворожнеча припинилася: кому яка до вподоби, той туди і ходить.
Сільський голова мудрує, як сюди залучити інвесторів, працюючи над рядом проектів, аби створити робочі місця для людей. А головним завданням для нього, як сказав, є будівництво дитячого садочка, бо село перспективне (цього року народилося 30 дітей, в школі у молодших класах – 90 діток, а всього навчається 400 учнів).
– Моя робота – це і була агітація перед виборами, – зазначає Ярослав Ількович. – Подобається – вибирайте. Буду й далі сваритися за сміття, порядок і т. д. Не подобається – шукайте іншого. Хоча після виборів «доброзичливці» спалили 20 тонн сіна й соломи, «відплативши» за роботу. Проте поки головую, доти для села й старатимуся.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область
| Comments: |
