Шевченка витягнули з бур’янів через 30 років
Добре, що тут є небайдужа до всього людина – Василь Казновецький, заслужений майстер народної творчості з рогозоплетіння, якому боліла душа за “поневіряння” Тараса нехай навіть у бронзі. І він взявся за те, аби пам’ятник Кобзареві у селі Млинівці Кременецького району таки встановили.
Тут хочеш не хочеш, а відразу спливають рядки із Кобзаревого “Мені тринадцятий минало”: “А я собі у бур’яні молюся Богу...” Молився Тарас у бур’янах маленьким, а увіковіченим просто валявся в них на Тернопільщині. Чому це сталося, важко збагнути, але Василь Миколайович усе прояснив:
Пам’ятник Шевченку у селі Млинівці
– Ой, тяжка доля того пам’ятника. Ого-го, коли його привезли! Людські руки до нього не доходили не менше тридцяти років. Колгосп мав ім’я Шевченка – і хотіли встановити Тарасу пам’ятник, який замовили у Тернополі. Зразу, як привезли, поставили на тоці, потім на тракторній стояв на причепі, тоді чомусь знову на тік перевезли під навіс. Ще за совєтів думали біля контори розбити парк і там пам’ятник поставити, але щось не получилося. А вже як стала Україна і все розікралося, його кинули на площадці, де він заріс будяками й кропивою. Бувало, вижену корову в сад пасти, то важко дивитися на це: носа і вуха відбили, бронзу, якою був облитий, обдерли. Ще мій покійний брат казав голові: “Дайте мені його в рахунок зарплати і я десь поставлю той пам’ятник”. Таки я не витримав. Взяв із сином пару коней (а погруддя важить не менше трьох тонн) і привіз фірою додому. Ходив до всіх чиновників, просив допомогти встановити, але марно. Мій швагро з Кременця Ніл Зварунчик, художник, задарма відреставрував. Але то треба було ще гроші на все решта. Дуже хочу подякувати Сергію Козаку, який орендує в селі землю. Він безкоштовно привіз щебінь, камінь, пісок, допоміг з технікою встановити погруддя. І ректор Кременецького педаго-гічного інституту теж відгукнувся, сам сюди приїхав і зібрав вісім тисяч гривень, казав, на весну поставлять огорожу. А туї, які посадили біля пам’ятника, дав Кременецький ботанічний сад. З ним клопоту мав багато, але хочеться, щоб залишилася нащадкам пам’ять. Неприємно, коли дехто тепер, ідучи біля пам’ятника, каже: “Нащо воно потрібно?” Знаєте, у мене дев’ять внуків, один правнук, і не можу їм ко-пійки дати, бо нема – все трачу на пам’ятник. Вже діти сердяться, що гляджу Шевченка, а не внуків...
“Обернувся я на хати – нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, тяжкі сльози!..” Тепер для Тараса Шевченка є місце у селі Млинівці на Тернопільщині. Коли 6 листопада пам’ятник відкривали й освячували, сюди з’їхалося багато людей, прибула й влада. Зрозуміло, що в таких випадках говориться багато гарних слів. Казати, як ми любимо нашого великого Пророка, легко, а от допомогти людині у встановленні пам’ятника – це, виявляється, не всім під силу. Василь Казновецький під час тих урочистостей поставив трилітрову банку на пожертву. Люди тоді не шкодували грошей, але напаковану гривневими купюрами банку хтось із будиночка-музею, що поруч, вкрав. А Василь Миколайович ще не зі всіма за облаштування пам’ятника розрахувався... Але він не зневірюється і продовжує розпочату справу: облаштовує поруч із пам’ятником музей старожитностей. Правда, без підтримки сина, який у всьому допомагає, йому було б важко з усім цим справитися. Принаймні, є надія, що його справу буде кому продовжити.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Тернопільська область
| Comments: |
