«Нинішня Рада – нікчемний філіал адміністрації Президента»
Каже Андрій Бондарчук, який творив історію України
Про Андрія Бондарчука – єдиного в історії волинської журналістики народного обранця – депутата першого скликання Верховної Ради України (1990-1994 рр.) наша газета писала у жовтні. Тоді Андрій Іванович ділився спогадами, як він безпосередньо творив нашу історію, адже на роки його депутатства випало і ГКЧП, і проголошення Незалежності України. У понеділок зозуля накувала Андрію Івановичу 75 літ. Але він і зараз активний, повен ідей та задумів. Тож як він оцінює минуле, чим живе сьогодні – про це в інтерв’ю газеті.
– Андрію Івановичу, Ви працювали власкором ще й після того, як Вас обрали депутатом першого скликання Верховної Ради України?
– Так. Працював кілька місяців. Однак коли добровільно вийшов з лав Комуністичної партії, то в газеті «Правда України», бо вона була органом ЦК, погрожували, що звільнять. Правда, згодом, як мене обрали депутатом Верховної Ради, кілька разів пропонували стати її редактором. Але я відмовився і перейшов у газету «Голос України». Депутати першого скликання не мали таких пільг, як народні обранці сьогодні, вони працювали в різних галузях і водночас їздили на засідання сесій у Київ. То вже згодом я офіційно влаштувався у Верховну Раду, був членом комісії по засобах масової інформації, а потім – головою підкомісії. Зауважу, що ми єдині народні депутати, які врізали собі каденцію на один рік: такого в історії парламентаризму не було і нема. Із пільг користувалися лишень безкоштовним проїздом та лікуванням. Зарплата депутатська тоді становила 35 доларів. Квартири в Києві давали тільки при умові, що ти здав помешкання там, де жив. Оскільки я в Луцьку квартиру не залишив, то проживав у столиці тимчасово. А після закінчення каденції повернувся до Луцька.
– Кого Ви вважаєте в журналістиці своїм вчителем?
– Я тоді із задоволенням читав матеріали Петра Марценюка. Згодом в «Радянській Волині» – Полікарпа Шафети, Юрія Троця, Степана Сачука. Це були провідні журналісти Волині.
– Волиняни ще й дотепер не забули славнозвісної справи Семенцова – секретаря, члена бюро обкому, героя Соціалістичної праці, про якого Ви написали не один матеріал...
– Так, критикувати таких осіб, як Семенцов, ніхто не наважувався. За моїми матеріалами щодо його «діянь» працювало кілька комісій з Москви та Києва. Навіть тоді московська газета «Сельская жизнь» нагородила мене Почесною грамотою «За гражданское мужество, стойкость, принципиальность», чим я дорожу. Партійна влада трималася на відстані від мене, бо відчувала силу преси. Матеріалів було чимало. Зокрема, і про Катерину Ващук. У статті «Кто в тереме живет?» розповідалося про будиночок для високого керівництва в лісі, розкривався механізм пільгового постачання наших передових колгоспів і насінням, і худобою. Була викривальна публікація про партійний готель на чотири персони площею 700 квадратних метрів. Мене викликали по цих публікаціях у ЦК, партійний контроль, редакцію «Правди України» – були різні розборки, словом, несолодко жилося тоді чесним журналістам. Нині готую документально-мемуарну книгу, де все це буде описано за період з 1986 по 1996 роки.
– Мабуть, декому ця книга не сподобається?
– Безперечно, буде різна реакція.
– Чим нині займаєтеся?
– Цього року у видавництві Олени Теліги в Києві видав книгу «Обірване коріння нації». В ній розповідається про зародження комуністичної ідеології, про причини війни, військові дії в різні роки, про УПА, фальсифікацію визвольного руху з боку спецслужб. Водночас розповів про долю трьох знищених сіл після війни – Гриви у Камінь-Каширському ра-йоні, Собятина Маневицького та села Вовчак Турійського району. У двох перших районах книгу, яка має 864 сторінки, вже презентував.
Я радію, що відкрив музей історії Луцького Хресто-Воздвиженського братства, яке бере початок 1617 року. Музей розташований на вулиці Конзелевича, 5 і працює з 10 до 18 години, крім суботи та неділі.
– Колись, знаю, велася мова про музей місцевого самоврядування у Вашому рідному селі Сереховичі Старовижівського району. Яка його доля?
– Було б добре, якби він там був. Адже із Серехович вийшло аж троє народних обранців. Перший Іван Бондарчук (помер 1939 року) був депутатом ще Польського сейму, Юхим Ярощук був депутатом УРСР та головою Волинської обласної ради 16 років. Тож музей у цьому селі аж проситься. Я зробив проект – і на цьому все закінчилося, бо немає коштів. Туди потрібно десь два мільйони гривень. Можливо, колись ідея створення музею місцевого самоврядування втілиться.
Хотілося б, звичайно, відродити у Сереховичах музей історії села. І хочу ще видати дві книги – про відродження братства та документально-мемуарну, про яку я вже розповідав. А написати мрію ще й про своє рідне село. Тож роботи вистачає.
– Нині люди багато говорять про політиків. Як Ви, як колишній народний депутат, оцінюєте роботу тих, хто сьогодні у Верховній Раді?
– Це не Верховна Рада, не законодавчий орган – це такий нікчемний філіал адміністрації президента. Верховна Рада 1990 року і нинішня – дві великі різниці. Сьогодні у парламенті переважає продажність, угодництво, меркантильні інтереси. Тож ставлюсь до цих «слуг народу» вкрай негативно. Наведу такий приклад. Депутатам першого скликання нинішні обранці навіть не надали приміщення – зали Верховної Ради для урочистого засідання, присвяченого 20-річчю проголошення Незалежності. Було 20-річчя референдуму, і ми знову ж збиралися не у Верховній Раді. Так цінять тих, хто дав їм цю владу. Найкраще про це написав поет Петро Осадчук, теж депутат першого скликання:
Ті, що були першими, чесними, порядними,
свою справу звершили –
стали другорядними.
Ті, які ховалися, у кущах сиділи,
по хребтах піднялися – нам на шию сіли...
Розмовляла Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
