Жінці-шоферу нагороду вручав сам Сидір Ковпак
Герой соціалістичної праці, колись уславлена ланкова-льонарка, а нині пенсіонерка Єлизавета Банцер поралася на подвір’ї. Незважаючи на поважний вік (жінці давно вже за вісімдесят), у хаті їй не сидиться. На запитання, чи чувала про таке видання, як «Вісник+К», Єлизавета Яківна усміхнулася: «Не тільки чула – я вже котрий рік цю газету виписую!»
За кермом «полундри»
Єлизавета Яківна живе в селі Кожушки Новоград-Волинського району. Змалку спізнала, по чім фунт лиха і мозолі на руках. Зрештою, як і все її покоління, що зростало в колгоспах і котре нині називаємо «дітьми війни». Зосталася без батька (загинув на фронті), а в матері, крім неї, підлітка, ще дві менші сестрички на руках були. Та ніхто на те не зважав – ходила на колгоспну каторгу на рівні з дорослими жінками.
Правда, Єлизавета Яківна до свого важкого дитинства ставиться стримано: час тоді такий був, війна, розруха. Та попри все, вона школу-семирічку закінчила. Далі вчитися не було змоги, а тут ще й заміж рано вийшла, дитинку народила. Утім, шлюб у неї не склався – з чоловіком розлучилася, хоча прізвище його незвичайне (був нащадком німецьких колоністів) жінка носить і досі.
Потому, загорівшись романтикою, подалася в сусідню Хмельницьку область, в місто Славуту, на курси водіїв, оголошення про які в районній газеті прочитала. А опанувавши норов «полундри» (так жартома колеги-водії знамениту «полуторку» перехрестили), за розподілом потрапила в автоколону Шепетівського цукрового заводу. Близько ста одиниць техніки в ній було, а жінок-водіїв усього четверо. Нічого, зжилися. Поповозила Ліза з поля буряків, а на поле – мінеральних добрив. Може, так і зосталася б у Шепетівці, накручуючи на спідометр свої літа, якби не материні просьби повернутись у село, бо сама не здужала тягнути домашнє господарство.
У партизанського генерала дуже тремтіли руки
Для Лізи в колгоспі навіть розбитої «полундри» не знайшлося. Спочатку влаштувалася нянею в дитячих яслах, а потім несподівано запропонували молодиці очолити польову ланку. Відтоді, з кінця п’ятдесятих і до пенсії, і працювала ланковою. Вирощувала зі своїми дівчатами і буряки, і картоплю, і кукурудзу, та найбільше часу й сили віддавали льону – найважливішій (бо найприбутковіша) культурі в поліських колгоспах. За льон і першу свою нагороду отримала – орден «Знак пошани» у 1965 році. Сам легендарний Сидір Ковпак вручав його Єлизаветі Яківні. Партизанський генерал тоді вже був у похилому віці, але ще продовжував сидіти в кріслі заступника Голови Президії Верховної Ради УРСР. У діда так тремтіли руки, що не зміг пришпилити відзнаку жінці на кофту, тож уклав ордена в коробочку й тицьнув у руки.
А от Золоту Зірку Героя со-ціалістичної праці та орден Леніна 1973 року вже вручала їй Валентина Шевченко.
Виробнича слава зобов’язувала тодішніх трудівників у певній мірі і до політичної діяльності, тому й обирали знамениту ланкову депутатом районної та обласної рад, була Єлизавета Яківна і делегатом XXVI з’їзду Компартії УРСР. Правда, всі дні засідань прогрипувала в готельному номері, лише на голосування по неї присилали автомобіль…
А от на власне авто вона, колишній водій, так і не спромоглася грошей назбирати: не допомогли статуси ні депутата, ні Героя.
Життя Героя соціалістичної праці на пенсії практично нічим не відрізняється від звичайного пенсіонера. Хіба що журналісти зрідка турбують чи аферисти, котрі полюють на цінні нагороди. Приїжджала одна така спритна й балакуча жіночка і до Єлизавети Яківни. Довго забивала їй баки розмовами, просячи хоч показати Золоту Зірку. Не піддалася, бо навчена була вже випадками в інших селах, коли подібні «колекціонери» обкрадали довірливих орденоносців.
Микола ШМИГІН,
Житомирська область
| Comments: |
