Українець, який не захотів працювати на арабів та індусів
Молодий український капіталіст, 39-річний Олег Червонюк з тих людей, про яких кажуть: сам себе створив. Його бізнес розпочинався з розкладки на асфальті – продавав зубну пасту. Згодом возив одяг з Індії та Сирії і торгував на ринку. Нині він має швейні підприємства у Хмельницькому. Подільський підприємець взявся відроджувати колись потужний рівненський льонокомбінат. Поки що про переробку льону мова не ведеться, але на трикотажному виробництві вже отримали роботу понад 100 працівників.
П’ять років їздив в Індію
Олег Червонюк за фахом інженер-радіотехнік:
– Я закінчив університет у 1995 році, коли підприємства радіотехнічної галузі почали зупинятися. На сьогоднішній день вона майже вся знищена. Тому за спеціальністю не довелося працювати. На другому курсі одружився, на третьому народився син, тож потрібно було утримувати сім’ю. Розпочав торгувати зубною пастою, яку розкладав на асфальті біля хмельницького ринку. Перші свої гроші – 110 доларів, які подарували на весілля, витратив нераціонально, зробив неправильний крок – придбав телевізор. А на решту коштів поїхав у Польщу. Так розпочався мій бізнес. Згодом з’явилася податкова міліція, яка в ті роки була більше схожа на рекетирів, ніж на державних службовців. Саме тоді чимало людей перестали займатися підприємницькою діяльністю через проблеми з податковою та бандитами, які мало чим відрізнялися.
Якось друзі порадили Олегу Червонюку поїхати в Індію і привезти товар – светри жіночі та чоловічі. Позичили гроші. Можна сказати, що він у бізнесі піднявся ще на один щабель. П’ять років кожних два тижні підприємець їздив в Індію. Коли там асортимент вичерпався, ще кілька літ возив трикотажні та швейні вироби із Сирії. Це був маленький сімейний бізнес, який давав можливість існувати.
– Саме в Сирії я звернув увагу на простеньку спідничку і зрозумів, щоб шити такий одяг, потрібно мати дві швейні машинки. Купив там кілька рулонів тканини і привіз додому, – розповідає Олег Казимирович про свої перші кроки у швейному виробництві. – Став шукати обладнання, «червоні директори» продали мені машинки, які витягували з гаражів, з підвалів.
Перший одяг шив у гаражі
– Саме через таких директорів у нас тепер немає легкої промисловості. Поставив обладнання в гаражі і за день пошив 15 спідничок. Місяць так працював, потім орендував підвал. Зареєструвався, придбав десяток машинок. Заробивши гроші, купив приміщення, в якому поставили витяжки і розпочалося серйозне швейне виробництво. На ньому вже працювало 50 людей. Але мене завжди цікавив трикотаж. Машина для його виробництва коштує 100 тисяч євро. Економічні розрахунки показують, що таких потрібно мінімум три. Купив у Німеччині одну, щоб вивчити технологію, більше коштів не було. Трикотажне виробництво вже існує понад десять років і маємо 40 машин. Тепер це найбільше підприємство в Україні, яке випускає чоловічі светри.
Цілеспрямований і наполегливий підприємець не звик зупинятися на досягнутому. Потрібно було розширюватися. Придбав приміщення збанкрутілого радіозаводу. Нині там у швейному і трикотажному виробництві працює понад п’ятсот людей.
– Коли виникло питання, де розпочати виробництво пряжі, в міністерстві промислової політики мені підказали, що у Рівному є занедбаний льонокомбінат, – пояснює пан Олег причину свого переїзду в інше місто. – Тут якраз проходив конкурс на кращий інвестиційний проект щодо подальшої долі цього підприємства. Я виграв конкурс – і в Рівному вже працюю три з половиною роки. Бізнесу поки ніякого немає. Ситуація приблизно така ж, як з першою трикотажною машиною. Ми відремонтували комунікації, дахи. Вже немає проблем з опаленням та водою. Збудували сучасну котельню, яка потрібна для виробництва. Поставили новітнє обладнання і розпочали з трикотажного полотна: для халатів, майок, футболок, дитячого одягу. З’явилася наступна проблема: хто працюватиме на нових сучасних машинах? Залучаємо іноземців, які знають цю техніку. Наш столичний університет технологій та дизайну таких фахівців не готує, хоча там повно всіляких професорів, які захистили дисертації. Доводиться самим навчати спеціалістів на своєму обладнанні. Це найгірший метод, але в нашій державі іншого немає. Про ситуацію в професійно-технічній освіті потрібно писати, адже це неефективне використання державних коштів. Наприклад: в училищі три роки вчать швачку, а в мене на підприємстві – два місяці. Зараз на комбінаті понад 100 людей. Підприємство повинно працювати в чотири зміни, тільки тоді воно буде рентабельним. Поки що триває період становлення.
– Олег Казимирович, Ви, мабуть, один з небагатьох в Україні відроджуєте легку промиловість?
– Насправді таких людей багато. Вони просто себе не дуже рекламують і в них менші успіхи. Не сподіваються на державу, а роблять свою справу. Основні центри відродження легкої промисловості: Одеса, Хмельницький, Чернівці і Харків. Вона обов’язково в нас буде, незважаючи на політичні реалії. Я з тих людей, які люблять свою державу. Ненавиджу, коли зневажливо говорять: «В нас така країна». А хто її такою зробив? Хто її до цього довів?
Колись і в нас зацвіте льон
– Чи можливе відродження льонарства у найближчі роки? Адже в радянські часи Полісся було краєм льону.
– Європа завжди носила льон, а Україна його вирощувала. Але з часом бавовна його витіснила. Тому перш ніж знову сіяти цю культуру, це питання треба ретельно вивчити. До мене вже приїжджала група фахівців, які розробили програму розвитку льонарства. Але вони навіть не знають, яка відстань між рядками при посіві льону в Голландії. Яке обладнання має його збирати, на чому його обробляти? Не вивчили ринки збуту. Вони не знають елементарних речей, але програму написали. Це «фількіна грамота».
Сьогодні льон вирощує Бельгія, Голландія і Франція. Він експортується як сировина в Китай. Думаю, в Україні років через десять можливе відродження льонарства. Це навіть може стати для нашої країни монопольним бізнесом. Тому у нас є перспективи. Загальновідома істина: розвиток економіки розпочинається з сільського господарства і легкої промисловості. Це світовий досвід, на жаль, Україна йде цим шляхом ледве не остання в світі.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Рівне
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
