СРСР поховала Україна
Двадцять років тому в грудні відбулася подія, яку можна назвати чи не найвизначнішою минулого століття – розпад радянської імперії. Відбувався він поступово, однак жирну крапку у ньому поставили 8 грудня 1991 року у Біловезькій Пущі в Білорусі – тут оголосили про розпад СРСР і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. Тобто республіки-колонії отримали право на самостійність, а Україна таким чином призупинила майже 340-літнє поневолення Російською імперією.
США не хотіли нашої незалежності
Однак така історична подія мала чимало передумов. Насамперед, одна із них – це прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про суверенітет України. Тоді вперше було чітко прописано, що «Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами…» Хоча, чесно кажучи, тоді світ не довіряв таким заявам і, тим паче, не вірив, що республіки СРСР можуть стати незалежними й суверенними. А президент США Буш-старший, виступаючи 1 серпня 1991 року в українському парламенті, навіть переконував наших депутатів, що «українські перспективи можливі тільки у складі Союзу», усіляко підтримуючи Горбачова. Дякувати Богу, що його виступ не прийняли всерйоз і справжні українці продовжували свою справу, а тому вже 24 серпня, після путчу, Україну проголосили суверенною й незалежною державою.
Варто відмітити, що особливу увагу до подій в Україні проявили сусіди поляки, які ще декілька десятиліть тому були нашими ворогами. Тогочасна польська преса найчастіше згадувала відомі слова свого маршала Пілсудського: «Без вільної, незалежної України вільна Польща неможлива».
Отже, від 24 серпня 1991 року Україна незалежна, але світ не поспішав визнати Акт проголошення незалежності, зайнявши вичікувальну позицію.
Український народ вибрав свою долю
І ось дочекалися 1 грудня 1991 року, коли народ України на референдумі сказав своє слово, яке вголос перед журналістами виголосив Леонід Кравчук: «Нова Україна народилася! Сталася велика історична подія, яка, я переконаний у тому, змінить не тільки життя народу України, а й буде великою подією для всього світу». Першими, 2 грудня, нас визнали Польща (поляки таки шанують свого маршала Пілсудського, який здобув їм незалежність) і Канада, 3 грудня – Угорщина, 4 – Латвія й Литва, 5 – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія й Хорватія. А до кінця місяця незалежність України визнали 68 держав. А от «демократична й свободолюбива» Америка із визнанням не поспішала, і лише 25 грудня США визнали, що держава Україна, є і встановили з нею дипломатичні відносини.
Добре, що Борис Єльцин, намагаючись насамперед знайти порятунок для себе, зрозумів, що без вагомого слова українців кремлівську силу не здолати. І коли український референдум проголосив остаточне рішення, йому це було на користь, хоча, як знаємо, пізніше він теж не міг змиритися з тим, що Україна не підпорядковується Москві. Та, як кажуть, «процес пішов» і зупинити його було надто складно. Однак потрібно було ще й документально чи то протокольно зафіксувати розпад Союзу.
26 грудня – кончина СРСР
Як пізніше розповідав журна-лістам професор, голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич, усе розпочалося банально. Маючи проблеми з енергоносіями, голова Кабміну БРСР В’ячеслав Кебич попросив Шушкевича запросити в гості Єльцина, з яким у того були хороші стосунки. У жовтні, підібравши слушний момент, Станіслав Станіславович запросив Бориса Миколайовича на полювання десь на початок грудня. А коли в Україні відбувся референдум, то український прем’єр Вітольд Фокін запропонував запросити на цю зустріч ще й Леоніда Кравчука. «Так ми всі опинилися в Пущі», – сказав Станіслав Шушкевич.
Від України в Білорусь відбули Леонід Кравчук, Вітольд Фокін, Володимир Крижанівський (Надзвичайний і Повноважний посол України у Російській Федерації), Анатолій Мінченко (голова Держкомресурсів України) і Михайло Голубець (народний депутат).
На вечерю зібралися у їдальні. Єльцин знову затримувався, але згодом зайшов усміхнений і веселий. Перший тост проголошував Борис Миколайович. Це, за словами Михайла Голубця, була ода Леоніду Кравчуку й українському народу, тоді він сказав: «Росія поховала КПРС, а Україна поклала в домовину Радянський Союз». (До речі, Вітольд Фокін під час першої вечері проголосив тост рідною українською мовою). А вже вночі і зранку готувалася доленосна Угода. Головні автори – росіяни Андрій Козирєв, Геннадій Бурбуліс, Сергій Шахрай. Правда, українці не погодилися з новою назвою Союз Незалежних Держав, яка віяла імперським Союзом, і запропонували Співдружність Незалежних Держав. Коли наступного дня у більярдному залі зібралася «велика шістка» (по дві людини від делегації), усі завмерли в очікуванні. Звідти вибігав то Бурбуліс, то Фокін, але нічого не говорили. Аж через годину у більярдній почувся радісний крик – так була прийнята перша стаття Угоди. Далі процес пішов швидше і легше. Історичною подією стали підписи під словами: «СРСР як геополітична реальність та суб’єкт міжнародного права припиняє своє існування». Журналістам про це рішення оголосили в холі резиденції 8 грудня о 15 годині. Робота продовжилася над іншими документами. О 19-й повечеряли, але перед від’їздом глави держав зайшли до кімнати суперсекретного зв’язку. Звідти вони про результати зустрічі повідомили Буша і Горбачова. Горбачов не з’являвся на зв’язку, тому сталося так, що Буш першим довідався. Через це Михайло Сергійович був дуже ображений.
А вже 21 грудня цю Угоду підписало ще 11 республік. 25 грудня Горбачов подав у відставку, а 26 грудня 1991 року Союзна Верховна Рада оголосила, що СРСР перестав існувати. Зауважте, що лише тоді нас визнали Штати…
Україна є і буде, але перед нею стоять реальні загрози. Тепер уже «режисери» світового рівня не можуть погодитися з нашою незалежністю, та це вже окрема тема.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
