На мої гроші чоловік зі свекрухою купили хату

А я опинилась на вулиці

Навіть не знаю, навіщо пишу цього листа. Звертаюся до людей, уже не вірячи в їх милосердя. Читала в Біблії про побитого чоловіка, який лежить на землі. Хтось пройшов повз нього, хтось зупинився, поспівчував і пішов далі. І лише третій перехожий допоміг. Таких «третіх» я не зустрічала. А сама, на жаль, належу до тих, хто лежить. Бо побило мене життя добряче!

Колись вчилася в університеті, зустріла там свою любов, завагітніла. Мій Саша сідав на заняттях позаду мене, підказував. Я знала, що він завжди поруч. А потім аварія, страшна звістка про його смерть. Дитину я втратила, екзамени не здала. Довелося взяти академвідпустку. Але й через рік легше не стало. На заняттях мені все здавалося, що Саша сидить позаду, що все мені приснилось. Я оглядалась і плакала, бо його не було. Так і потрапила в психлікарню за спробу самогубства.

Після виписки батьки забрали мене додому. Жила в маленькому селі, роботи не було. Але тримала господарство, їздила на заробітки. Заміж не хотіла, бо вже не могла мати дітей.

І лише коли померли батьки, злякалась самотності. Вийшла заміж, переїхала до чоловіка. Але знову прийшла біда. Жили ми з ним непогано, і все було б добре, якби не чорна, люта ненависть свекрухи. Виявилось, що вона не хотіла одруження сина, вже раз розлучила його з попередньою жінкою. Я просила чоловіка виїхати в моє рідне село, в батьківський дім, але він не хотів втратити роботу. При синові свекруха мовчала, а коли він був на роботі, я слухала її – і мені було страшно. Опишу лише один приклад: купила вона раз трутку для щурів, насипала собі у тарілку і викликала міліцію. Коли ті приїхали, то все відразу ж з’ясувалося. Дев’ять років я жила в цій ненависті. І коли ми з чоловіком вирішили купити будиночок десь у селі, поблизу місця його роботи, то я дуже зраділа. Частину грошей дали йому родичі, а частину отримала від продажу батьківського дому. Чоловік взяв відпустку, поїздив по селах і купив житло. Але я не знала, що перед цим він подав на розлучення і вже був суд. І будинок куплений не просто після розлучення, а ще й оформлений на свекруху!

Ось так я опинилась на вулиці. Як це страшно! Влаштуватись на роботу продавцем на базарі і знімати квартиру? Але ж зарплата тільки трішки більша від квартплати. Зняла хатину в селі, а тут роботи немає. Не живу, а виживаю. Але і на цьому мої біди не скінчилися. Все життя тяжко працювала, а стажу немає. Думала, що роки навчання входять у стаж, а виявилось, що ні. По роках скоро на пенсію, а її не буде. Тому боюся і думати, яка мене чекає старість. Немає дітей, немає роботи, немає житла, не буде пенсії. Ну коли ж перестануть сипатись на мене біди? Кажуть, щоб з ними боротися, треба змінити своє ставлення до них. І я намагаюсь переконати себе, що є люди, яким набагато гірше, ніж мені. Іноді це допомагає жити далі і надіятися хоч на малесеньку радість. А мій колишній чоловік втратив здоров’я, став інвалідом. Іноді приїздить і просить простити його. Але ж простити – це значить зрозуміти. А я зрозуміти підлість не можу. Поїхала б на заробітки десь на літо, але живу в дуже старенькому будиночку, де вікна і двері такі, що їх і дитина відчинить…

Чого ж пишу цього листа? Мабуть, просто хочеться наївно вірити в неможливе… А цей лист навіть не крик про допомогу, а лише стогін змученої жінки.

Пробачте. І дякую.

Тетяна,

Ковельський район,

Волинська область

 

• Нравится
•