Сусідка стала знахарці за рідну дочку

У селі вже всі звикли, що в суботу рано-вранці баба Манька починає мести подвір’я. Знали: чекає дорогих гостей. Проживши весь вік саміткою, на старості доля подарувала людей, які стали рідними. Колись допомогла їм у біді, то тепер вони щонеділі їдуть з міста, щоб день побути з бабусею. За п’ять літ жодного разу не порушили цього усного договору.

У крапельках воску бачила долю

Хата баби Маньки заховалася за старими покрученими яблунями. Лише дим із комина, коли розпалювала плиту, свідчив, що садок не безлюдний. Та й старенька господиня ніколи не знала, що таке самотність, хоч не мала ні чоловіка, ні діток. Трухляві двері постійно були відкриті, бо до сільської знахарки звідусіль їхали люди з бідою. У кого дитя плаче, у кого болить всередині, що й лікарі не зарадять – всі знаходили порятунок у старенької. Запалить свічку, зговорить молитву, і хворі стають здоровими, дякують не надякуються і гроші простягають.

– Мені пенсії на хліб вистачає, – завжди відмовлялась від винагороди бабця. – Бог дав здоров’я та силу, от і помагаю. А ви краще ці гроші дайте моїй сусідці – бідна Оксана з трьома дітьми ледь животіє. Чоловік повіявся світами, батьки померли. То купить малечі одягнутися чи смачненького чого.

Чимало відвідувачів здивовано слухали такі прохання, але йшли таки до «бідової Оксани». Молода жінка спочатку вичитувала сусідку за таку благодійність, а потім звикла. Чого правду таїти – Маньчині клієнти її дуже підтримували.

– Пропала б я без вас, бабусю, – частенько горнулася до старенької. – Ото лише ви та діти тримають мене на цьому світі.

Як би вдома не наробилася, Оксана завжди ввечері намагалася забігти до баби Маньки. В кімнатці, яка слугувала і за кухню, і за спальню, панувала особлива атмосфера. Полотняні рушники на образах, старенький куфор у куточку, дбайливо застелений тканим килимком, над вікном букетики сухотрав’я… У плиті горять дрова. Баба Манька завжди більше слухала, ніж говорила. Шкодувала Оксану, як рідну дочку, гладила шершавою рукою по голові.

– Не журися, дитинко, і до тебе доля всміхнеться, – втішала. – Не будеш ти весь вік бідувати. Господь милостивий. Буде ще в тебе чоловік добрий і достаток у домі.

– Ой, та де ви таке кажете, – зітхала молодиця. – Хто захоче посадити собі на шию жінку з трьома дітьми. Мо’ буде просвіток, як сини виростуть, тоді щось пособлять.

– Я ще нікого на своєму віку не обдурила, – навіть образилась бабуся. – Все кажу, що віск покаже. Якби біда мала бути, я б попередила, а так бачу, що щастя невдовзі прийде у твою сім’ю.

Жених сам прийшов до хати

Щодня у бабці був звичний розпорядок: вранці людей приймає, а по обіді займається хатніми справами. Тому й здивувалася, коли ввечері почула, як відчинились двері у сінях.

– А хто то прийшов серед ночі? – злазячи з ліжка, запитала.

Замість відповіді побачила, як у кімнатку зайшов кремезний чолов’яга у костюмі, при краватці, з дитиною на руках. Хлоп’я плакало, випльовувало соску й ніяк не хотіло заспокоїтись.

– Отак уже цілий тиждень, – ніби виправдовуючись, показав на малого. – Ніяк не можу втихомирити. Відколи мати відмовилась його годувати грудним молоком, кричить не вмовкає. Казали зна-йомі, що можете допомогти. На вас остання надія…

За свій вік бабця звикла, що люди різного рангу бували в її оселі. Не лише прості селяни приходили, а й міліціонери, голови колгоспів просили зарадити біді. Тому чоловіків у костюмах, на дорогих авто не боялася, адже перед Богом усі рівні. Ось і цей імпозантний мужчина для неї нічим не відрізнявся від сусіда сторожа Петра.

– А чого це ваша дружина не хоче годувати таке малятко? – поцікавилась, розмотуючи пелюшки.

– Бо в неї інші справи є, – тихо мовив відвідувач.

А побачивши, як знахарка від подиву підняла брови, пояснив:

– Любов у неї: закохалася у молоденького лікаря, коли лежала на збереженні. Тихцем домовились, що як тільки родить, дитину залишить мені… А я, дурень, нічого й не підозрював. Рахунок для дружини відкрив. Десять тисяч доларів туди поклав – подарунок майбутній мамі. Вони ж їх забрали та й чкурнули в іншу область. Ми з Андрійком залишились удвох. Няню найняв, та і вона не може ради дати… Бабусю, поможіть.

Прохання було звичне. Прочитала молитву – і через кілька хвилин маля перестало кричати, а згодом заснуло.

– Ось вам трави різні, будете у них купати хлопчика, – порадила. – До церкви ходіть, і все налагодиться.

Чоловік вислухав стареньку й простягнув двісті гривень.

– Ні, ні, грошей мені не треба, – замахала руками Манька. – Сусідці моїй віддайте. Правда, пізно вже. Може, завтра навідаєтесь?

– Звичайно, я ж мушу вам віддячити, хай навіть і через сусідку, – твердо пообіцяв.

Наступного ранку біля Оксаниної вулиці зупинилась гарна автівка. Жінка звикла до гостей від баби Маньки, вийшла назустріч, обтираючи від бруду руки – саме картоплю з хлопцями перебирала.

– О, бачу, не все у вас так погано, як люди кажуть, он яких козаків маєте, – одразу почав жартувати незнайомець.

– Та такого добра, як у мене, не зичу нікому, – сердито відказала жінка.

Чоловік побачив, що зачепив за болюче, і став вибачатись. Сказав, що приїхав за дорученням сусідки, й розповів, що привело його до баби Маньки. Оксана й собі розговорилася. Зізналася, що, окрім 80-літньої пенсіонерки, не має рідної душі, тому й підтримують одна одну вже багато років. Жде, коли вже хлопці виростуть, бо без чоловічої руки важко у селі.

– Але навіщо вам ті нарікання? Дякую, що дотримали слова ще й вислухали, – гірко усміхнулася та й пішла до хати.

Минув уже місяць, а та сумна посмішка й досі не виходила з голови Віктора Андрійовича. Був у справах за кордоном – і там Оксана приснилась. А коли повернувся, зрозумів, що мусить побачити її знову. У магазині придбав солодощів для хлопців. Вирішив купити здобної булки для баби Маньки. А що ж для сусідки? Чи будуть доречні квіти? Аж усміхнувся, коли зрозумів, що хвилюється, як перед першим побаченням. Вибрав таки у кіоску ромашки. Приїхавши у село, найперше пішов до хати баби Маньки.

– Нарешті, з’явився, – аж засвітилось обличчя старенької, – а я вже тебе давно чекаю…

 * * *

У селі тільки й було розмов про те, що Оксану разом з дітьми в місто забирає бізнесмен, який колись приїжджав до Маньки.

– Бач, набідувалася, а таки дочекалася свого щастя. Шкода тілько Маньки, сама буде. Вона так надіялась, що Оксана з хлопцями доглядить її до смерті, – пліткували біля магазину молодиці.

– Ні, казала Оксана, не покине бабу, – заперечила продавчиня. – Хотіла її в особняк забрати, але куди Манька з своєї хати піде. Пообіцяв бізнесмен щонеділі приїжджати…

Наталія ВЕЧОРОВА

• Нравится
•