Разом з монахинями у Шамордіно молилася і на городі трудилася
Нещодавно повернулася із жіночого монастиря Шамордіно, що у Калузькій області в Росії. Поїхала так далеко не випадково – передусім шукала спокою для душі. Пробула там два місяці. А тепер, повернувшись додому, вирішила поділитися з читачами своїми враженнями про цю колиску спокою, тиші і величної молитви.
Жіночий монастир Шамордіно
Дорога з Луцька неблизька: добу добиралася до Москви, а звідти ще три з половиною години – до Шамордіно. Але тільки побачила здалеку блиск куполів, душа затремтіла. О, це надзвичайно красиве місце! Навколо цілують небо пагорби, щось шепоче березовий гай, річка Серена звивається змійкою і 14-купольний Казанський собор, що виблискує на сонці золотими хрестами… Складається враження, наче ти потрапив у казку, хочеться бігти за мольбертом. Повітря гірське, кришталево-прозоре, чисте. Тут справді можна віднайти душевний спокій, порятунок від усілякої мирської суєти, проблем, незгод та негараздів.
Територія монастиря приголомшливо велика. На ній розташовано дев’ять основних споруд: Казанський собор, храм преподобного Амвросія, трапезна, Троїцька церква, водонапірна споруда, богадільня (де доглядають за престарілими монахинями), лікарня, сестринський корпус… Неподалік б’є три джерела: Живоносне, Преподобного Амвросія та Казанське.
У монастирі проживає близько півтори сотні осіб. Це монахині, схимонахині, інокині, послушниці. День починається тут о 6-ій ранку. Зрання й до смерканку всі перебувають у молитві й послуху. Після трапези благочинна розподіляє повинності – дає зайнятість на день. Хтось іде до лісу, хтось – працювати біля тварин. Має монастир величезну пасіку. Також тут є безліч рукоділь: вишивка бісером та золотошвейними нитками, іконопис, пошиття монастирського одягу.
Я також не сиділа склавши руки. І хоч, на відміну від монахинь, мені дозволялося трішки довше поспати (до 8-9-ї ранку), я теж ходила на служби Божі й працювала. Мене, оскільки ще молода, найчастіше брали на поле полоти буряк, вибирати цибулю, картоплю. Також у мою повинність часто входила робота у трапезній (допомагати мити посуд і розставляти все на столах), прибирання храмів, брали мене до лісу, коли ходили по гриби, довіряли випікати тістечка на свята.
Життя у монастирі – то зовсім інший світ. Повернувшись додому, відразу було важко дивитися на ту всю суєту, дрібні проблеми, що тривожать усіх навколо. Ставало дико від усвідомлення: невже не можна обійтися без того зла, ненависті, що є у серцях людей? За Божими законами жити значно краще, аніж нехтуючи ними. Шкода, що далеко не усі це розуміють.
Мар’яна ЛУТАЄНКО,
м. Луцьк
| Comments: |
