Чорнобривців насіяла мати… в Італіі..

Тільки після 13 років в Італії ВОНА вперше насіяла чорнобривців.. багато, багато.. з насіння , що їй вислала мама.. МАМА... М А М А..

Це слово хотілось написати з самої великої букви. .не хватало величини. . ЇЇ думки були там - на Україні. Там, де залишилась мама, сама ..з сином алкоголіком.. який забрав все здоров"я.. За 13 років шість разів відвідала свою неньку Україну. Сідала між сусідками і починала розповідати..І тим розповідям не було кінця..Просили розповісти ще раз і ще раз,.. дивувались, заздрили, плакали, знову щось перепитували..і знову дивувались...

І ВОНА вирішила написати про Італію, цю гарну країну, багату, далеку і чужу.. з її народом - італійцями - добрими і поганими, багатими і бідними. ЇЙ захотілось розповісти про їхнє життя - таке інше,.. про наше життя між ними..,про наше життя між нашими..наше життя тут, на їхній землі.

Той день був сірий, як багато попередніх.. Мила підлогу і, стоячи на колінах, старалась повитирати пил під диваном, і розплакалась. Розплакалась від безсилля щось змінити.. Роботи не було, чоловік десь гуляв...пропадав то на тиждень, то на два, потім приходив весь пом"ятий, п"яний і без грошей. Зарплату віддавав там де був..там..десь...Вона відмивала, відкормлювала,..прала, чекала два-три дні.. і все, здавалось, ставало на свої місця. Проходило три дні і все повторювалось.. Плакала і зверталась до Господа: поможи мені, Боже..покажи, що ти є.. дай знак.. два дипломи в кармані, а життя ніякого..

В цій чорній хмарі життя були дні, коли на мить забувалось усе.. сусідка стукала в двері і запах ніжного ванильного тіста з зеленим чаєм загоювали їхні рани.. В цей день пили чай і одна каже: "Дівчата, а ви знаєте, що багато наших жінок вже працюють в Італії?"

- Як працюють? Що вони там роблять?

- Доглядають пристарілих, дітей, допомагають в сім"ях...

ВОНА вже нечула нікого, усміхалась, куштувала солодке, жартувала,.. але вже була далеко.. десь там, де потрібно тяжко працювати - але вона зможе, там - де потрібно знати мову, але вона визубрить...там, тамммм.. Треба були гроші - де ж їх взяти? Пам"ятає останніх 12 днів не було за що купити хліба.. Пішла до тої, яка виручала часто.. Не стала просити, боялась навіть думати, почала розповідати помаленьку.. про тих заробітчан... Подруга довго не слухала, все зрозуміла..

- Їдь..я тобі позичу гроші..

В кімнаті стало тихо.. ВОНА нічого не розуміла..

- А якщо щось не так!...

- Не переживай - все буде добре.

Відразу ж на другий день ВОНА вона пішла до агенції.. Там відразу попередили, що 39 років!!. -?? вже трохи запізно - там хочуть молодших... та й роботу прийдеться шукати довгенько,. .20 хвилин розмови закінчилися тим, що ВОНА отямилася на вулиці. В вухах звиніло - 1000 доларів.. 1000 доларів..Краялось серце і плакала душа.. Де ж їх взяти.. Аня сказала, що дасть.. а якщо ні?!..І в цей момент вона згадала Господа.. Чудо! А чого це я переживаю, - подумала вона, я ж просила показати мені чудо.. - цей раз не буду боятися нічого, все кладу в Божі руки..Чого це я переживаю..Що буде - те буде...

Так з допомогою Божою ВОНА за чужі гроші виробила закордонний паспорт, отримала візу і зібралась в дорогу.. на заробітки.. на два роки.. Проводили її дві сусідки - старші,однолітки її мами і дві молоді ,так-так ті, з якими в той день пила чай..Старші плакали, молодші - напевно, в душі по-доброму завидували.. Пам"ятає добре, як плакала МАМА, обнімаючи її.. чекала машина, часу було мало.. .Жінки, які їхали з нею, дивилися сумно.. Дороги назад не було, а впереді - невідомість.. пустота і страх.. Ґосподи, хоч-би віддати гроші, які позичила.. великі гроші..

На третій день пізно ввечері нарешті їх привезли в Неаполь.. ВОНА добре пам"ятає той вечір.. Зійшла на чужій землі.. Страшно не було, тільки сумно, сумно.. Як воно буде?По дорозі порахувала - знала три тисячі слів, це її заспокоювало.. Багато дівчат посходили по дорозі.. з НЕЮ залишилися 6 чоловік. Як і обіцяли, їх зустріли.. якась жіночка - в неї повинні вони були зупинитися на квартирі - і двоє мужчин.. йшли вони довго.. один за одним, старалися запам"ятати дорогу. Завтра їх чекав новий світ, нове місто, інша мова, усе нове..

Квартира знаходилась на третьому поверсі. Піднімались тихенько, щоб ніхто не чув.. Мовчки.. В квартирі вже було більше 15 чоловік - всі українці,жінки і чоловіки, всі разом.. хто вчив мову, хто їв, хто спав, а хто пив вино і розровідав про своє..Судоре, запах алкоголю і сигарет змішалось в щось невиносливе.. Туалет після трьох днів дороги вже не був бажанням, був необхідністю.. Терпіння вже не хватало, але черга жінок біля дверей не зменшувалась.. Потрібно було чекати.. Десь через дві години.. помаленьку почали лягати спати.. Кожний з "квартирантів" заплатив по 5 доларів для "падронеси" і пішов відпочивати.. ВОНА повинна була спати разом з іншою жінкою.. ЦЕ не було ліжко, ЦЕ не був диван, ЦЕ було-щось.. Не знає ВОНА, як вони спали.. Хоча, на це тоді ніхто не звертав уваги, усіх їх турбувало ЗАВТРА. .Яке воно це завтра, що це таке і з ким його розділиш, ВОНА не знала.. Перший вечір в Італіі не обіцяв аж нічого доброго.. Засинаючи, ВОНА думала, як і всі інші - як-би тут було погано, ніхто б сюди не їхав.. і потім - ніхто ж не повертається.. І звеніло в вухах: я змушена, мені потрібно, я витерплю....

День розпочався дуже рано - ще не було шести.. Знову черга біля тулету.. Тільки потім ВОНА зрозуміла - до 8 годин ранку потрібно було вийти з квартири - в цей час італійці починають підніматись.. "Квартирантів" ніхто не повинен був бачити... Ввечері не можна було повертатися раніше восьмої...

Було достатньо холодно.., але сонце не ховалось... ВОНА йшла швидко, стараючись згадати беезпомилково дорогу в центр.. Хвилин 45 і вже була на місці.. Відразу побачила "наших". Треба було шукати роботу... Якщо роздумати добре, напевно, нічого і сьогодні не змінилось.. Коли виїжджала, умови були такими:

-5 дол. за кожну ніч;

-300 дол. за роботу;

В НЕЇ було 268..це все, що залишилося з позичених.. Боялась купити води.. грошей було мало.. Не знала, коли знайде роботу.., зато знала, що кожний вечір потрібно платити за ніч.. А ось з роботою - жах.., якщо не маєш 300 дол. - роботи тобі не дадуть.. Вона не мала... Єдина надія на те, що прийдуть італійці, яким потрібна допомога в цей момент ... Ці грошей не брали. Словом, надії було мало, але ВОНА, як і багато інших, була вже тут... і дороги назад не було.. З зошитом в руках так і пройшов цей перший день в пошуці роботи...Вчила італійську і бігала то вперід, то назад..

В одному місці пропонували роботу за 300 - їх вже знали, це були наші українські , так звані, "роботодавці", які брали гроші і по дорозі втікали,.. інші - теж наші, які домовлялися з італійкою чи італійцем і ,взявши гроші ,вели на роботу, а через два дні тебе викидали з сумкою на вулицю. Хтось пропонував роботу, брав за неї гроші, 10-15 чоловік везли.далеко на сезонні роботи,місяць-два працювали,по 15 годин на добу,спали всі на кучу,далеко від людей в полі...а потім їх виганяли не заплативши нічого..І поверталися вони завжди сюди, на це місце - місце пошуку роботи - змучені, голодні, холодні.. і починалось все з початку.. Таким був той перший день..Вона так і не купила води, боялась розміняти гроші.. Треба було повертатися на квартиру.. Ноги гули.. на площі не було жодного місця, де можна було б присісти.. Та і вже вечоріло.. Усмішка найшла на обличчя тільки від одного - вранці здавалось, що не розуміє нічого. В кінці дня - вже було легше - 3000 слів помаленьку згадувались і, здавалось, ставали на свої місця.. Так зване "хрещення" на італійській землі пройшло непогано..Тепер ВОНА знала, якими шляхами шукається робота в Італії.., і головне, що ВОНА зрозуміла в той день - це що ніхто, ніхто так не п"є з нас українців кров, як наші ж українці...

Чорнобривці почали помаленьку розпускатися..Здається, хочуть чи не хочуть, мусять прижитися в цій теплій, але такій іншій... чужій землі...

Далі буде...
РАДУГА

• Нравится
•