Коли ти, мамо-Україно, перестанеш бути на колінах?

Майже чотири місяці наші читачі щономера знаходили на сторінках «Вісника+К» публікації під рубрикою «Віхи Незалежності». У нас були побоювання, що ці великі аналітичні матеріали втомлять людей, викличуть збайдужіння. На щастя, чимало відгуків засвідчують, що тема народження і становлення нашої держави викликала непідробне зацікавлення у багатьох. І це не може не радувати. Закінчуючи цикл публікацій на цю тему, хотів би і собі поділитися деякими думками з цього приводу.

Історія творилася на моїх очах

Звичайно, дуже багато фактів з історії України я дізнався ще у школі, пізніше – в університеті. Але це була своєрідна наука, яка базувалася на основі марксизму-ленінізму, оцінювалася з партійних позицій. Тоді втовкмачували нам у молоді голови, що Україна може існувати, розвиватися і процвітати лише в сім’ї республік-сестер.

Зрозуміло, що багато подій боротьби українського народу за свою незалежність замовчувалися, інші були перекручені, подавалися у викривленому світлі. У той же час справжнім патріотам, борцям за свободу вішали ярлики українських буржуазних націоналістів.

Та й, зрештою, самому довелося бути свідком, як жорстоко переслідувалося вільнодумство, сама згадка про волю і незалежність. Пригадую, у 1973 році ми влаштовували творчі вечори у гуртожитку, випускали самописний гумористичний журнал «Писак». Через кілька місяців нас викликали у партбюро і настійно рекомендували не займатися дурницями.

Одного разу на парі з іноземної мови мій товариш Василь Бендеш з Львівської області передав мені жовтий зошит у клітинку, а в ньому малозрозумілим почерком детально описувалася пожежа у найбільшому київському книгосховищі. Підкреслювалося, що згорів саме той поверх, де зберігалися найцінніші книги про історію і етнографію України. Одним словом, прямо вказувалося на підпал. А закінчувалася розповідь приблизно так: «Нас називають українськими буржуазними націоналістами тільки за те, що ми любимо свій народ, свою Україну, хочемо їм добра».

З одного боку, був вражений і здивований, а з іншого – злякався. Бо знав, що за таке по голові не погладять. І справді, через якийсь час почалися арешти на нашому факультеті журналістики, а також філологічному, історичному. Добре пам’ятаю комсомольські збори. На трибуну виходили активісти і бичували відступників. Тоді виключили з університету дуже толкових хлопців: Павла Федюка, Василя Гадучика, Василя Ганущака. Так були поламані їхні долі.

Ми все ще шукаємо себе

Дуже уважно перечитував підготовлені нашими журналістами публікації. Захоплювався тим, з якою скрупульозністю вони вивчали факти, перелопачували гори матеріалів. Треба ж було стисло, глибоко проаналізувати чималі історичні періоди в історії України. А вони ж часто були дуже суперечливі. Важливо було не згубити ниточку, яка об’єднувала цілі століття, дати оцінку певним явищам, до-хідливо усе це подати читачу. Саме вони й мають оцінити, наскільки було цікаво. Як на мене – то вийшло непогано.

Підсумовуючи, розмірковуючи над віхами Незалежності, ловиш себе на думці: за які гріхи наші предки так мучилися, так тяжко боролися споконвічно за свою незалежність. Невже ми не заслужили у Бога ліпшої долі?

Уже й ніби маємо свою державу, навіть прожили в ній аж 20 літ, але навряд чи можемо сказати абсолютно впевнено, що в нас вона повноцінна. Не повезло нам з господарями-президентами. Перший любив багато ляпати язиком, нічого не робив, здав ядерну зброю. Другий – віддав на грабунок бандитам і злодіям неньку Україну, ідіотськими реформами доконав село. На третього молилися, як на Господа Бога, а він виявився тютя. Четвертий народу руки викручує, скоро пустить з торбою увесь електорат.

І всі вони, включаючи депутатів, б’ють себе в груди, розказують, які великі патріоти, як люблять український люд, як стараються робити йому добро. Брешуть, як пишуть. А господарів справжніх немає! Та ще гірше – істинних патріотів.

Боляче й образливо стає, коли бачиш, як намагається нами помикати славний північний сусід. Минуло два десятиліття, а ті хлопці ніяк не змиряться з тим, що ми хочемо жити без їхньої опіки, міцних «дружніх» обіймів.

І що найбільше вбиває – це наша психологія васала, меншого брата. Вічно заглядали і заглядаємо комусь в рот, ніяк не навчимося бути гордими, самодостатніми, не в силі позбутися меншовартості. Дивно спостерігати, як маленька Чечня вміє себе захищати, боротися за свою волю, а ми поспішаємо вклякнути на коліна перед сильнішими.

Коли ж ми нарешті піднімемося, розправимо плечі, заживемо, як усі нормальні люди, станемо нормальною державою, процвітаючою Україною? Мабуть, тоді, коли всі станемо справжніми українцями.

Євген ХОТИМЧУК

• Нравится
•