Ростислав Солоневський

Письменник із Клевані 81-річний Ростислав Солоневський – автор 29 книг. Лауреат Нобельської премії, яка вручається на Всеукраїнському фестивалі гумору в селі Нобель Зарічненського району. Хоча в його житті часто було не до сміху. За відмову вступати в комсомол у сталінські роки виключили з Дубенського педучилища. Від таборів врятувала служба в армії. Дивом залишився живим, коли солдатів-новобранців відправили розміновувати поля після Ржевської битви. Читачі старшого покоління добре пам’ятають вірш Олександра Твардовського «Я убит подо Ржевом», присвячений цій кривавій події.

Відмовився вступати в комсомол

Він ніколи не писав щоденників та спогадів: не вміє і не хоче обманювати. Адже якщо бути щирим, то про деякі вчинки довелося б змовчати. Зате сатирик досить оперативно відгукується на сучасні події і вже підготував тридцяту книгу – влучних політичних епіграм «Лицедії і події».

Народився Ростислав Солоневський у селі Вовковиї Дубенського повіту Волині (тепер Демидівський район Рівненської області). Писати навчився, коли йшов у перший клас. І його відразу зарахували в другий.

– Мій батько був грамотною людиною, займався самоосвітою, – згадує Ростислав Тимофійович. – В царській армії служив писарем. Під час знаменитого Брусиловського прориву в роки Першої світової війни опинився в Чорторийську і там сподобав Мотрю Лойко – мою маму. У нас в сім’ї казали, що батько привіз з війни дві нагороди: медаль «За хоробрість» і молоду дружину…

За німецької окупації хлопчина закінчив п’ятий клас. У березні 1944-го прийшли радянські війська. Батько віддав сина на науку до стельмаха. Після війни Ростислав поступив у Дубенське педучилище. Вчився на відмінно, але на четвертому курсі несподівано з’ясувалося, що він не комсомолець. Юнака хотіли записати, але той відмовився. У їхній родині було негативне ставлення до радянської влади. Тут добре знали про голодомор і репресії.

– Мене від комсомолу стримувало ще й релігійне виховання. Я перестав відвідувати виховні години в педучилищі. Якось мене викликали в НКВС на профілактичну бесіду. Розпитував офіцер про родину. Провели обшук на квартирі і в батьків у селі, але нічого крамольного не знайшли. Проте мене у листопаді 1950-го все-таки виключили з училища. Завідуючий відділом освіти, мій колишній директор школи, взяв на роботу вчителем математики у сільську школу. Але і там чекісти знайшли. Знову викликали на розмову. Наскільки я тепер розумію, від арешту врятувало те, що у квітні 1951-го мене забрали в армію. Так я став солдатом. Називав себе «рядовий з Вовковий», – продовжує наш співрозмовник.

Наступний крок міг стати останнім

Новобранців вчили розміновувати території колишніх боїв. Спочатку вони працювали на Смоленщині, а згодом – поблизу Ржева Горьковської області. В 1941-1942 роках біля цього містечка відбулася одна з найстрашніших битв. Хоча минуло шість літ після війни, але поля там були всіяні мінами: радянськими і німецькими. З ранньої весни і до пізньої осені «рядовий з Вовковий» з міношукачем чи звичайним металевим щупом день у день працював на мінних полях. Згодом Ростислав Солоневський написав цикл віршів про ці страшні випробування. Адже кожен наступний крок міг стати останнім.

– Там біля Ржева три сотні наших однополчан підірвалося. Це страшно описати. Чомусь про це ніхто не згадує. Через шість років після війни гинули недосвідчені юнаки. Як у пісні: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло». Це тільки на одному полі. А скільки їх було в Радянському Союзі? – з болем говорить Солоневський. – Після нас вже йшли сапери-професіонали, і в кого на ділянці знаходили міну, той вважався диверсантом і мав великі неприємності.

– Йдеш по полю, раптом – вибух. Хлопець, з яким вранці курили чи жартували, підірвався, – продовжує моторошні спогади Ростислав Тимофійович. – Там було страшніше, ніж на війні. Міни стояли так густо, що навіть не знаю, як залишився живим. Але Господь зберіг мене. Коли ми закінчили розміновування і прийшли на кладовище попрощатися, тоді стало страшно. Кожен з нас міг залишитися на тому полі. Загиблих додому не відправляли. Батькам приходила похоронка з текстом: «Загинув смертю хоробрих, виконуючи свій обов’язок».

Пан Ростислав вважає, що солдатів просто списали, командування навіть не сподівалося, що з тих мінних полів хтось повернеться живим. Продуктове забезпечення було жахливим. Тижнями їм навіть хліба не привозили. Постійно хотілося їсти, і від голоду не могли заснути. Всі ж молоді, а фізичне навантаження страшенне. Звідти їх «перекинули» на збір урожаю. У перші дні кожен з’їдав відро картоплі…

Через чотири роки служби він відновився в педучилищі. Навчався в Рівненському педінституті. Понад 40 років вчителював у Клевані. Зі своєю дружиною, колишньою каторжанкою сталінських таборів, Валентиною Пастушок прожили 42 роки. Вже 11 літ як вдівець, та допомагає жити віра, надія і природжений гумор поета-сміхотворця.

Кость ГАРБАРЧУК,

Рівненська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•