На пенсіонерку із паралізованим чоловіком от-от завалиться стеля
Людмила Якубовська
Коли я почув про стару й напівзруйновану будівлю майже в центрі міста, у якій змушена жити мешканка Новограда-Волинського пенсіонерка Людмила Якубовська зі своїм паралізованим після інсульту чоловіком, відразу уявив «шевченківську хату», що мозолила очі за моєї молодості поряд з новими багатоповерхівками на розі, здається, вулиць Пушкіна та Кірова. Проте тієї хати там уже не виявилося, натомість, відшукавши (з великими труднощами) справжній об’єкт журналістської зацікавленості (вулиця Академіка Лисіна), я довго не міг повірити, що в тій руїні живуть люди. Те, що виднілося за кущами в глибині двору, хатою називалося хіба років п’ятдесят тому: чорні діри вибитих шибок у вікнах, чорні, обдерті стіни, купи сміття під ними. Вищезгадана «шевченківська хата» проти побаченого могла б зійти за хороми…
Утім одне віконце посередині руїни (його спочатку було важко помітити за буйною рослинністю клумби) таки було з цілими шибками, і стіна довкола нього була побілена та не облуплена. За тим віконцем і мешкали в одній кімнатці люди, які вже кілька років просили-молили про допомогу, оббиваючи пороги кабінетів міських можновладців та пишучи у вищі інстанції.
Зі сльозами на очах Людмила Станіславівна, господиня помешкання, розповідає про свою біду:
– Дуже давно частину цієї хати купив мій батько. Будівля тоді була більш-менш нормальною, жили в ній люди по два боки нас. Із роками сусіди її покинули: хто помер, хто переселився. Я ж такої змоги не мала. А тут ще кілька років тому захворів чоловік. Його привезли з лікарні нерухомого, а в хаті по щиколотки води. Мусила просити притулку для нього в родичів. Це вже не вперше нас заливало: як тільки надворі затяжні дощі, вода просочується в кімнату – і порятунку від неї нема. Ходили по дошках, щоб не замочитися. Зробити ремонт не маю коштів. Та тут він не допоможе: стіни прогнили давно, зачепиш – уся хата розвалиться. Ходила до міського голови – марно. Писала Литвину, від нього прийшла відповідь на Житомир, з Житомира на Новоград, а місцеві кажуть: «Ми нічого не будуємо, і житла вільного ніякого нема. Підтримуйте помешкання, щоб зовсім не розвалилося, це ж ваша власність». Як же я його можу підтримувати, коли хата валиться? З усіх боків. Якби в мене був хоча б чоловік на ногах, то не переживала б так і не оббивала б порогів… А то якось жінка самотня недавно померла, здали ключі від її квартири в міськраду, а нам нічого не сказали. Я дізналася сама, прийшла, стала просити, а вони у відповідь: «Ви яка на черзі?» Ніхто і слухати не став. Запропонували, правда, потім на околиці міста – таку саму руїну. Відмовилася. Не знаю, що тепер і робити. Чекати хіба, поки хата зовсім розвалиться: нас із чоловіком привалить, і для міської влади проблему зніме…
Якубовська на квартирному обліку при виконавчому комітеті міської ради – з 1991 року, ще з часів СРСР. У загальній черзі її номер 1204. Про це Людмилі Станіславівні нагадали в листі-відповіді з міської ради. Що ж, нібито все правильно, по закону: в місті за останні роки збудовано лише три житлові будинки, та й то два з них – для військових, а один – для газовиків. Будівництво житла за державні кошти не ведеться тривалий час, – пишуть міські чиновники, – тож надати потребуючим будь-яке житло виконком, на жаль, не може. Правда, винятки бувають скрізь. У тому числі і в Новограді: і досі тут пам’ятають одну наполегливу жінку, котра «вибила» для себе житло, хоча і запевняли, що нема, що не будується, що потрібно чекати черги...
Микола Шмигін,
Житомирська область
| Comments: |
