Як троє міліціонерів штаб дивізії брали
Про дисципліну і бойову підготовку колись найбільшої у світі (після Китаю) армії СРСР ще й досі ходять бувальщини, анекдоти та небилиці. Ось яку історію розповів колишній начальник управління карного розшуку Олексій Данилюк.
На початку вісімдесятих років минулого століття йому, підполковнику міліції, довелося виконувати обов’язки начальника Бердичівського міськвідділу внутрішніх справ. У місті тоді базувалася мотострілецька дивізія, а це близько двадцяти тисяч вояків – майже 20 відсотків усього населення Бердичева. Життя вирувало. Місцеві красуні тільки й мріяли закрутити голову якомусь офіцерику й вискочити за нього заміж. Танцмайданчики були найпопулярнішим місцем спілкування молоді, а ще – джерелом головного болю правоохоронців: мало які танці проходили без вина, сварок і бійок.
Якось літнього вечора Данилюку доповіли, що на танцмайданчику трапилася різанина: одного юнака вбито, іншого тяжко поранено. Разом із начальником карного розшуку Осиповим та дільничним Михальчуком він помчав на місце події. Там з’ясували, що в бійці брав участь солдат і двоє цивільних. Знайти вояку серед такої кількості військових – що голку в сіні. Тим більше, у бердичівської міліції не склалися стосунки з командиром дивізії. Не любив генерал «ментів» і категорично забороняв допускати міліцію в розташування своїх частин. Та що вдієш, мусив Данилюк телефонувати йому й повідомити про подію. Генерал у відповідь послав підполковника подалі й кинув трубку.
Тоді Данилюк зв’язався з начальником особового відділу дивізії (підпорядкованого КДБ), у повноваження якого входила взаємодія з органами МВС. Почали з ним об’їжджати військові частини й проводити переклички. Однією з останніх у списку була комендантська рота. У ній без поважних причин відсутнім був лише водій командира дивізії. Опитавши його товаришів, дізналися, що водій іноді ночує у «каптьорці» штабу дивізії. Але тут начальник особового відділу розвів руками: туди пройти можна тільки з дозволу командування дивізії.
Міліціонери поїхали до штабу самі. Ясна річ, на КПП непроханих гостей не пропустили. Від’їхавши трохи назад і порадившись, вирішили проникнути на територію через огорожу.
Була вже пізня ніч. Троє підполковників перелізли через високий паркан і прокралися до приміщення штабу дивізії. Пости караулу минули без шуму. Зайшли в штаб і зіткнулися з днювальним. А він п’яний як чіп! Данилюк вихопив у нього багнета й жестом наказав: ні пари з вуст. Вояк не допетрав навіть, що то офіцери міліції. Зайшли у караульну, де відпочивав наряд. На кушетці хропів оперативний черговий – майор. Мить – і пістолет з його кобури опинився в руках Данилюка. Майор навіть не прокинувся.
– Ану кажи, хто зараз є в каптьорці? – звернувся Данилюк до спантеличеного днювального.
Вікно «каптьорки» світилося. Видершись одному зі своїх помічників на плечі, Данилюк зазирнув всередину. Побачене порадувало: всі троє покотом спали. Виламавши двері, опери ввірвались у «каптьорку» й без проблем пов’язали соньків. Там же знайшли і скривавлений ніж, яким було скоєно вбивство…
Другий дзвінок генералові пролунав уже з райвідділу. Комдив був у своєму репертуарі: слухавка в руках Данилюка аж почервоніла від матюків. Але підполковник спокійно виклав комдиву, що п’яний наряд у штабі був роззброєний, а його особистий водій сидить у КПЗ. Незабаром у міську міліцію приїхав полковник – начальник штабу. Йому віддали вилучену в штабі зброю.
Чим нічна пригода скінчилася для майора-випивохи і таких самих його підлеглих, оповідач не знає – не цікавився. Утім, після цього інциденту стосунки бердичівської міліції та командування дивізії покращилися.
Ігор СЛАВИЧ
| Comments: |
