Переконаний комуніст-ленінець відсидів 15 років у совєтській тюрмі…

Коли при радянській системі арештовували націоналістів, дисидентів, навішуючи їм клеймо «ворогів народу», люди про це хоч трохи знали або здогадувалися. А от про те, що у концтабори потрапляли «запеклі» комуністи, ніхто й гадки не мав. Нещодавно вдалося познайомитися з одним із них – Борисом Бульбинським, який розпочав боротьбу проти Сталіна і продовжує її дотепер, розвіюючи брехливий комунізм Петра Симоненка і його поплічників, котрі, на його думку, до сьогоднішнього дня залишаються переконаними сталіністами, але в жодному випадку не ленінцями.

 

У 16 років – проти Сталіна

Найперше відзначу, що дискутувати з Борисом Івановичем приємно, бо в ньому нема агресії, а переконання, яким він не зраджує вже десятиліттями. Хоча акцентувати увагу на нашій дискусії теж не варто: у мене своя точка зору на діяльність Леніна, у нього – своя. А от довідатись про його життя, становлення як комуніста-ленінця, демонстративну боротьбу проти «кривавої собаки Сталіна», думаю, нашим читачам буде цікаво.

Народився Борис Бульбинський у відомому селі Вілія на Рівненщині (звідси родом ще один ленінець – Микола Островський, більш відомий для старшого покоління як Павка Корчагін). Він проживав у польській Вілії, де до 1940 року не знали самогону. На його думку, це село завжди мало пролетарський дух. Дуже яскраво він розповідає про прихід совєтів у «світлий вересень» 1939 року, коли «магазини опустіли, якість товарів погіршилась, біла сіль перейшла в чорну кусками, жовте мило – в сіру глину». Вілія була поділена на дві частини. Борис Іванович залишився у «польській», але таємно проникав у «совєтську» до знайомих. І що помітив? «Западенці» були сміливішими, схильними до самоуправління, ідейними. «Східняки» – залякані, подавлені, похмурі.

1 липня 1944 року він покинув Вілію назавжди і згодом теж став більшовиком. Потрапивши в Острог, який довгий час перебував під владою Російської імперії, Бульбинський набирається тих ідей, які пропагувалися російською революційною інтелігенцією.

– І от саме у 16-річному віці розпочалася моя політична боротьба, – пригадує ті далекі роки Борис Іванович. – Найперше, ще в школі почав вивчати праці Леніна. Навіть задумався про нову програму комуністичної партії. Те, що сталінська партія – антипод ленінської, що комуністичною вона не є, мені вже було зрозуміло. Наступні роки теж пройшли у посиленій політичній самоосвіті. А після тридцяти років склав Маніфест, який розпочинався заявою, що в СРСР нема со-ціалізму, нема радянської влади, а є державний капіталізм і ще багато всього іншого. Треба було це все тиражувати і розповсюджувати. Тоді я навіть гадки не мав, що ще у 1949 році в Росії діяла нелегальна організація «Молоді ленінці». Але Сталін наніс їй удар – в табори відправили тисячі її членів. Про це довідався теж уже пізніше, в таборі.

Мене в тому 1949 році, у 9 класі, не могли загітувати вступати в комсомол, а був чи не найкращим учнем у школі. Нарешті, коли вже не міг викрутитися, мені влаштували репресивні комсомольські збори і обшук в квартирі, яку ми знімали з батьком, мама у війну загинула. Директор школи кричав: «У Сибір! В шахти! Вугілля рубати!». Рішення одностайне: виключити зі школи. Батька, який тут працював, – теж. Мовляв, якщо не міг виховати сина, то як може виховувати чужих дітей? Згодом за прекрасне декламування вірша Маяковського мені дозволили продовжити навчання.

Блискуче склавши екзамени в Рівненський учительський інститут, студентом не став – це була вказівка кадебістів. А от у Кременецький педагогічний у 1951 році прийняли, тоді встановили на роботі і його батька. Здана успішно сесія дозволяла отримувати 274 рублів (зарплата прибиральниці на той час – 180 рублів). На другому курсі він був кандидатом на сталінську стипендію, а це 750 рублів – більше, ніж зарплата вчителя. Після втручання кадебістів цю стипендію не отримав.

 

Листівки – головний метод боротьби

– Політичну боротьбу нелегально продовжував і далі. Багато читав, любив фізичну працю, але ненавидів фізкультуру. Погоджуюся з Леніним, що «спорт – це засіб відволікання пролетаріату від по-літики», – продовжує Борис Іванович. – У 1953 році півтори доби протримали в МДБ, намагаючись зробити з мене сексота. Результатом їхньої невдачі стало виключення мене з інституту. В 1955 вдалося поновитися. Інститут таки закінчив і отримав місце в глухому поліському селі (тепер Зарічненський район – авт.), де говорили про Україну, як про іноземну державу: «О, в мене вже жив вчитель з України!» – казала моя хазяйка, де квартирував. Їй було соромно готувати червоний борщ, а про такі страви як галушки, вареники, налисники тут і не чули. Саме на Поліссі попався на гачок, коли після угорських подій 1956 року роздавав листівки. Мене здав один із вчителів. У березні 1957 року потрапив у Рівненську тюрму, а в травні «припаяли» 10 років позбавлення волі.

Відбуваючи покарання у Мордовській АРСР, Борис Іванович знайомиться зі своїми однодумцями. Варто зауважити, що всі вони росіяни, серед по-літичних комуністів-українців не зустрічалося. Але під час хрущовського потепління в 1962 році Бориса Івановича звільнили. Навіть тюрма не зупинила «продвинутого» ленінця, бо вважав, що Хрущов, прибравши Сталіна, продовжував його курс. Недарма тоді казали: «Хрущев испугался, издал манифест: мертвым – свобода, живых – под арест». І Борис Бульбинський знову береться за листівки, доносячи до обманутого люду правдиву інформацію про кубинську кризу, угорські події, безоплатну роздачу харчів і інших товарів іноземним державам, імпорт хліба, злиденну зарплату 30-50 рублів, доведення населення до напівголодного існування, масові розстріли в радянських містах, репресії. І деякі поступки радянської влади в середині 60-х років він пов’язує зі своїми листівками теж.

1963 рік – це початок другого тюремного ув’язнення цього нескореного більшовика, коли його спіймали на розповсюдженні листівок. Цього разу довелося відсидіти усі 10 років (загалом у тюрмах провів 15). Вийшовши на волю, було неможливо влаштуватися на роботу. Прийняли лише на ту, на яку ніхто не погоджувався, бо надто тяжка – це закладка ходів, або «замуровка» на цегельному заводі. Тут без вихідних відпрацював два роки, після чого перевели кочегаром. Квартира, на яку стояв у черзі і вже мав отримати, дісталася іншій людині. Борис Іванович ледве вибив собі сиру підвальну кімнатку у старому будиночку в Острозі. І далі продовжує боротьбу проти сучасних комуністів, наголошуючи:

– Симоненка, Царькова і їм подібних не врятує одяг «лжекомуністів». Такі, як вони, – це майбутнє зі звіриним оскалом. Вони знищили завоювання Жовтня, ленінців, дискредитували комунізм.

Що було б, якби не помер Ленін, здогадатися неважко. Чим закінчився його переворот – очевидний факт для усіх мислячих людей.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Рівненська область

• Нравится
•