«За Польщі в нас було аж п’ять цегельних заводів…»
або Чому розібрали майже збудований об’єкт?
«Вісник+К» влітку опублікував матеріал «У Городно знищили вже збудований цегельний завод». І от до редакції завітала наша читачка Ганна Баранова (Макарук), яка народилася в цьому селі, і повідала, що глина у Городно залягає пластами 4-6 метрів (вона сама тримала в руках документи про унікальність надр в її рідному населеному пункті).
Жінка переконана, що якби знайшовся інвестор і таки збудував завод, то не пошкодував би. Адже глини у селі Городно Любомльського району – на сто літ. Вона залягає товстими пластами.
– Я працювала у земпроекті в Луцьку і бачила ці документи, тобто є всі дані геологорозвідки, – розповідає Ганна Дени-сівна. – А про те, що глина якісна, свідчить той факт, що мій батько за польських часів збудував власноруч цегляну хату із місцевої сировини. Мій тато Денис Євграфович народився у 1889 році. В першу світову потрапив у полон до Німеччини, але багато чому там навчився. Приїхав додому і все розповідав: «Які там люди… Дуже пунктуальні й відповідальні. Наприклад, на роботу полонені переправлялися через річку, то верхній одяг залишали на березі, і за цілісінький день ніхто його не крав. Поверталися ввечері назад, а вбрання завжди лежало там, де поклали…» Тож не дивно, що батько привчився в неволі до дисципліни, чесності. Водночас освоїв у німців багато ремесел. До всього був грамотним. Ще у 1932 році (коли дехто і букв не знав) читав журнали та газети (пані Ганна й дотепер їх береже, як сімейну реліквію).
Тож жінка з трепетом згадує, як батько сам у ті далекі роки збудував для сім’ї хату із цегли, яку зробив із місцевої глини. Потім ще й для гміни в Головному її випалював. А згодом трудівник відкрив, скооперувавшись з іншими селянами, у селі магазин. Про це навіть написали в польських газетах. Та з приходом радянської влади приватна торгівля була заборонена. Можливо, якби не Друга світова війна і не почали хазяйнувати совєти, Денис Макарук міг би стати знаним підприємцем. Адже він був дуже комунікабельним і гостинним. Наприклад, на свіжину в оселю запрошував понад двадцять сусідів, бо дуже любив людей. Але його донька переконана, що він міг запросто стати й власником заводу, бо таки знався на ремеслах. А так… Прийшла війна – наробила лиха. А згодом з бідою до хати Макаруків завітали представники влади, мовляв, давай поставки зерна. Ганна Денисівна каже, що навіть вимагали плату за цегляну хату. До речі, єдину в селі. Однак і серед уповноважених були люди думаючі, то один з них сказав: «А что, с кирпича зерно выбивают…», після чого Макаруків залишили в спокої. А то могли б і до Сибіру потрапити. Ганна Баранова і тепер ніби все це бачить перед очима, хоч за плечима має 75 літ.
– А за цегельний завод і справді душа болить. Адже колись у Любомльському районі їх було аж п’ять – у Полапах, Куснищі, Запіллі, Борках і Городно, – розповідає. – В радянські часи цегельний завод у нашому селі належав промкомбінату, а коли його потужності почали падати – передали на баланс колгоспу. Збудували його у 1956 році. Виробництво доходило до двох мільйонів 100 тисяч штук цегли за сезон. І працювало на сільському підприємстві до 30 людей (от вам і робочі місця в малих населених пунктах). Поблизу Городна є навіть урочище Вапниця, що свідчить про поклади глини. Ми раділи, коли у вісімдесятих роках розпочалося будівництво потужного цегельного заводу. За два роки звели декілька приміщень, проклали асфальтну дорогу, а в проекті мали провести з Ковеля ще й газ для випалення цегли. Мала вирости в селі й вулиця на 60 будинків, однак не судилося. Союз розпався. У чиновників пропало бажання будувати, тож у 2003 році споруджені приміщення почали розбирати. Прикро мені за своє село. Хоча десь в душі жевріє надія, що таки знайдеться людина, яка зацікавиться нашими покладами глини. І може таки виросте в селі підприємство. А це ж робочі місця…– бідкається жінка.
Марія ДУБУК,
Волинська область
| Comments: |
