Помирала на руках у вигнаної невістки

Після поминок до Ліди підходили родичі покійної тітки Любки і, дякуючи їй за те, що догледіла стару, всі в один голос повторювали:

– Добра душа у тебе, стільки всього перетерпіла, а тітку нашу в біді не залишила.

А Лідина братиха Леся навіть просльозилася:

– Прости моїх батьків за все. Вони за свої гріхи поплатилися ще при житті.

Хоча Ліда добре вчилася в сільськогосподарській академії і мала можливість поступити в аспірантуру, проте вона ніколи не уявляла себе міською жителькою. Тому скористалася нагодою, вибираючи собі направлення однією з перших (було це за радянських часів), і потрапила в хороший радгосп. Тут згодом познайомилася з хлопцем, звичайним шофером. Сім’я його жила у достатку, сестра Леся вже давно вийшла заміж аж у Сибір, тому батьки не переставали повторювати: «Все, що надбали, – для сина». Хоча вони йому нікого не сватали, однак дуже хотіли за невістку бухгалтерову дочку Нелю: і гарна, і весела, і теж заможна дівка. Та й сватів мали б хороших у своєму селі, а то Леся десь на кінець світу подалася. Зятевих батьків тільки й бачили, що на весіллі. І дуже вже зраділи, коли почули, що син таки підбиває клинки до Нелі.

***

Аж тут якось сусідка завела мову про невістку і жартома додала:

– Може, скоро вже й у вас горілку питимемо, бо щось дуже зачастив ваш Толік до нової агрономші, що квартирує у Катерини Шамраєвої.

– Де ти таке чула? – аж збіліла Любка. – Чи нашому синові своїх дівчат бракує?

– Чужі завжди кращі, ніж свої, – не вгавала Ганька.

Вона сказала і забула, а матері її слова збурили усю душу. І як тільки чоловік з’явився в обід на порозі, відразу передала йому цю новину.

– Він що здурів? Чужа дівка, невідомо якого роду, наче йому в селі дівчат нема достойних. Мені таких невісток у хаті не треба, – батько сказав це так, ніби син завтра мав її привести.

Увечері, коли хлопець, повечерявши, одягнувся і зібрався йти з хати, батько поцікавився, чи правда, що говорять люди про агрономшу. Син спокійно відповів, що він зустрічається з нею, і вона йому подобається.

– А як же Неля? – сердито кинув старий.

– А що Неля? У мене з нею нічого не було, декілька разів провів додому – ото і все. Мені жити, мені й вибирати з ким. Ти, батьку, краще про матір дбай, – спо-кійно відповів син і пішов з дому.

Василь аж підскочив, як вжалений, бо знав, на що той натякає: йому хоч і під п’ятдесят, але вчащає до однієї молодиці.

Любка опустила голову і теж вийшла вслід за сином.

***

Але розмовою це не закінчилося. Василь затявся на своєму, що ноги цієї дівки в його хаті не буде. Мати теж впиралася, бо, бачте, невідомо кого приведе на нажите добро. Не раз повторювала, що, певно, таки агрономша чимось напоїла їхнього сина, бо на батьків геть перестав зважати.

Толік зрозумів, що не переконає їх, аби змінили своє ставлення до Ліди. Навіть те, що тітка Катерина розповідала, яка її квартирантка добра й працьовита, на них не діяло. Тому невдовзі хлопець заявив батькам, що їде із села в сусідню область. В одному колгоспі молодим сім’ям давали будинки на виплату, от вони з Лідою й вирішили розпочати там своє сімейне життя. Як не просила й не голосила мати, аби син не робив цього, він не послухав. Батько не поступився, а лише вигукнув:

– У мене нема сина!

***

Молоді справді непогано облаштувалися. До роботи беручкі, любили одне одного, то й не дивно, що у них все ладилося. Та коли до села дійшли чутки, що у сина народився внук, мати таки не втрималася і, накупивши гостинців, поїхала. Невістка прийняла її, як рідну, ніби не було ніяких принижень та образ. Любці аж відлягло від серця. Нарешті вона зрозуміла, як споганила собі життя: йде вже до старості, таки при дітях жити було б легше. Та й внучка хотілося поняньчити. Яка ж то потіха! А сюди хіба наїздишся, коли вдома господарство велике.

Повернувшись, вона заговорила про це з чоловіком, мовляв, треба якось дітей переманювати назад. Але той не хотів поступатися, хоча було видно, що дуже йому кортіло побачити внука. Робота, нервове напруження, певно, далося взнаки, бо через декілька років Василя «розбив параліч». Син, зачувши про це, миттю приїхав додому. Купив батькові усі необхідні ліки, допоміг матері по господарству. Ця хвороба забрала у батька здоров’я, а у сина – тягар із душі, який мучив його відтоді, як пішов із дому. Хоча й знав, що батьки погано вчинили, але з тим злом жити теж було важко.

***

Додому він не повернувся, бо вже обжилися на новому місці. Та й Ліда пішла на підвищення – заступник голови колгоспу. Село перспективне, неподалік від обласного центру. Тож коли батька через півтора року поховали, запропонував матері переїхати до них. Любка заплакала:

– Та ні, діти, доживатиму в своїй хаті.

Їй було соромно перед людьми, що колись вигнали дітей з дому, то як тепер їхати до них... Правда, частину господарки жінка спродала, бо дітям свого вистачало, а їй одній багато не треба. Вдень поралася біля хати, в городі, а вечорами, особливо зимовими, нерідко плакала над своєю долею, і не раз, дивлячись на портрет чоловіка, примовляла:

– Ти пішов, а мене з тим лихом, що наробив, залишив саму на білому світі. І як тепер мені жити? Кому те багатство потрібне, якщо радості нема?

***

Декілька років самотності зістарили Любку швидше, аніж попередні десятиліття важкої праці. Та й здоров’я почало здавати у цієї енергійної жінки. Зміни найперша помітила Ліда:

– Ти знаєш, маму слід було б до лікарні відвезти, не подобається мені її вигляд, та й схудла вона дуже, – сказала чоловікові після відвідин свекрухи.

Той таки відвіз стареньку до лікаря. Діагноз його шокував – у матері рак шлунка. Це підтвердила й столична діагностика. Син з невісткою, дочка Леся, яка приїхала з Росії, кинулися рятувати Любку. Та, як кажуть, біда не сама йде, а другу веде – Толік помер раптово в неділю вранці, збираючись провідати матір у лікарні. Медики сказали: «Обірвався тромб». Ліда до цього часу не розуміє, як вона пережила смерть чоловіка, від якого не почула образливого слова, хоча і їх не оминали сімейні сварки. Як ніколи тоді відчула підтримку друзів, сусідів. Толік незадовго до цього розповідав, що йому снився сон, ніби батько прийшов і просив у нього вибачення, а він йому сказав: «Не переживай, скоро зустрінемось і поговоримо...» І кажуть не вірити снам…

***

З лікарні свекруху Ліда забрала до себе. Голосили інколи обоє так, що сусіди приходили заспокоювати. Любка кожен день просила прощення у невістки і казала, що це її так Господь карає. Вона щиро розкаялася, висповідалася перед священиком, прийняла причастя і чекала смерті. Лише благала невістку берегти себе, щоб довести до пуття дітей.

А коли вже свекрусі було геть погано й знайомі запропонували Ліді відвезти її у хоспіс, де доживають віку хворі на рак, вона відмовилася.

– Хай останні дні вдома з внуками проведе. У нас медичка хороша, все, що треба, допоможе мені зробити, аби наша бабця так не мучилася.

Любка померла на руках у невістки, не маючи сили вимовити слова, лише кивнула, ніби прощаючись...

Олеся ХАРЧУК

• Нравится
•