Орден заробила каторжною працею
Меланія Горбачук мешкає в селі Бузаки Камінь-Каширського району. Батька свого ніколи не бачила. Мати «нагуляла» її з поляком-учителем. Проте не була покриткою – мала офіційного чоловіка Пилипа, який подався на заробітки в Америку. Прожив там п’ять років, повертатися в Україну не хотів, тому й написав дружині, що, мовляв, «не наполягаю, щоб була мені вірною». Чоловіків «дозвіл» жінка не стала нехтувати, внаслідок чого і з’явилася на світ Меланія.
Меланія ГОРБАЧУК
Коли ж народилася донька, в Бузаки надійшла телеграма: «Зустрічайте. Пилип». Було це 1933 року. Пилип Горбачук прибув з Америки не з порожніми руками, гроші зароблені віддав дружині, а новонароджену дитину прийняв за рідну. До самої смерті Меланія називала його батьком. Проте щасливим дитинство її не назвеш. Народивши їй ще сестричку та братика, мати померла. Батько-вітчим привів у хату мачуху – ще з двома дітьми. А потім почалася війна…
У 1944-му Пилипа забрали на фронт. Не минула війна і Бузаків: мешканців попроганяли з осель, хати позаймали солдати. Поневірялася по довколишніх лісах разом з усіма і Пилипова сім’я. Не ліпше стало жити і після війни. Хоч і живим, але з чотирма пораненнями повернувся з фронту батько. Тільки почали спинатися на ноги – стали людей у колгосп заганяти, але Пилип не записувався, доки не згоріла від сусідньої пожежі їхня хата. Усе пішло з вогнем, зосталася з одягу в Меланії лише сорочка, в якій вибігла.
– Зимували в якійсь напіврозваленій халупці, де навіть підлоги не було, а з «меблів», – згадує жінка, – одні сяк-так збиті з дощок нари, на яких спали батько з мачухою… А ми, діти, на голій землі. Вкривалися старим домотканим рядном. Бруд, воші…
Все дитинство Меланії минуло біля корів. Через них і до школи не пустила мачуха. А дівчинці так хотілося вчитися! Якось не витримала, загнала худобу на пашу, а сама – до школи. Та провчилася лише один день. Увечері мачуха здійняла бучу. Від корів, правда, незабаром її забрали – в колгосп, шістнадцять тільки виповнилося. Шукаючи заробітку, 1951-го завербувалася на Донбас. Рік пропрацювала на шахті чорноробом. Там і читати самотужки навчилася по вечорах. А потім потягнуло додому.
– Але кожного літа моталася по сезонах років сім. І на цілині була, і де тільки мене не носило, – згадує жінка. – На сезоні і телеграма мене знайшла з повідомленням, що батько тяжко хворий, але живим його уже не застала…
Батькова смерть була переломною в долі Меланії Горбачук щодо її майбутньої слави. Невдовзі після повернення дівчини в село до неї прийшов голова колгоспу й попросив замінити на фермі хвору доярку. Меланія як пішла на виручку, то так і застряла там на тридцять років. Доярки працювали, мов каторжні, і все вручну.
Визнання Меланії Горбачук відбулося в сімдесятих роках: п’ять разів поспіль ставала переможцем соціалістичного змагання, тричі – ударником п’ятирічки, отримала цілий стос почесних грамот і дипломів, її обирали депутатом районної ради. Ну і, нарешті, орден Трудового Червоного прапора, якого удостоїлась 1982 року, напередодні свого полудня віку. Вручив нагороду трудівниці сам тодішній перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
