Інтерв’ю з Василем Чепелюком

Нещодавно в столичному палаці «Україна» відбувся перший Всеукраїнський фестиваль мистецтв «Україна – свята родина», присвячений 20-й річниці Незалежності України та Покрові Пречистої Діви Марії. Президент однойменного фонду «Україна – свята родина» Іван Матієшин, українець, який проживає в Росії, наголосив, що «фестиваль покликаний сприяти розвитку української національної політики в галузі культури й мистецтва та духовному відродженню народу України і зміцненню сімейних цінностей». Радісно, що це розуміють наші багаті земляки за кордоном, виділяючи на такі заходи немалі кошти.

А також приємно, що участь в ньому разом з багатьма відомими учасниками брав волинянин, народний артист України Василь Чепелюк. Про нього, його бачення минулого і нинішнього розвитку української пісні, хочемо розповісти більше.

Родом із квітучих Холоневич

– Що можна самому про себе сказати, – розпочинає розмову пан Василь. – Зростав у гарному поліському селі Холоневичі, що у Ківерцівському районі. Як кажуть, піднімався зі співом солов’я, коли люди йшли на роботу, скрипіли вози, брязчали відра на журавлях. Ріс у красі та любові. Якщо в школі проходили заходи, насамперед приурочені радянським подіям і святам, але були і такі, які присвячували Шевченкові, Лесі Українці, то у всіх брав участь.

У 1971 році Василь Чепелюк поїхав з рідного села, поступивши в Луцьке культосвітнє училище на відділення хорового диригування. З того часу розпочався його професійний і творчий шлях як музиканта та співака. Вищу музичну освіту здобув у Рівненській філії Київського інституту культури. Під час військової служби співав в ансамблі пісні і танцю Прикарпатського військового округу у Львові. На його думку, саме в цьому чудовому професійному колективі зміцнів і сформувався його красивий за тембром, високий за діапазоном лірико-драматичний тенор. Цей ансамбль бував і в Луцьку, тож не дивно, що його запросили у Волинський народний хор.

– В хорі під керівництвом Анатолія Пашкевича було дуже цікаво, – розповідає Василь Чепелюк. – Пригадую, коли приїхав Дмитро Луценко і вони разом писали «Мамину вишню», то випробовували її із солістом. Це була своєрідна «лабораторія» покладання пісні на голоси. «Мамина вишня» не могла залишити байдужим жодного слухача.

Мареничі зробили революцію у пісенному репертуарі

Згодом після сильної хорової школи захотілося стати незалежним солістом. Тож Василь Чепелюк перейшов у Волинську обласну державну філармонію, де на той час працювало багато відомих талановитих співаків, з якими об’їздили усі села Волині. Тепер навіть студенти, яких навчає (завідувач кафедри історії, теорії мистецтв та виконавства Інституту мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки), розповідають, що їхні батьки пам’ятають його ще з тих пір. Тоді так само часто виїжджав на гастролі за кордон і з тріо Мареничів, і з ансамблем «Світязь», «Волинянкою».

– Пам’ятаю, у 70-х роках був період гоніння на українство, – продовжуємо розмову з паном Василем. – Тоді в концертні програми включалися українські пісні високого рівня. А як могли не поставити арії з опери «Запорожець за Дунаєм», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Ніч яка місячна»? Але першим номером, зрозуміло, йшла пісня про Леніна і партію. Застав і той період, коли пісні перекладали з російської на українську мову: «вільшанки спів зачувши у гаю» це «малиновки заслышав голосок». Стрілецькі, повстанські співали теж, тільки десь нишечком на кухні. Знали ми тоді і «Чорний крук наді мною закряче», аналогом якої стала «Там вдали за рекой засверкали огни». А от коли Мареничі заспівали «Несе Галя воду», «Чом ти не прийшов», відчули до них смак. Переконаний, що саме це тріо зробило революцію у пісенному репертуарі. Якщо в той час потрапив на центральне телебачення і ще на «Голубий вогник» – ти вже зірка на весь Союз. Мареничі туди попали. Не могли не взяти на «вогник» і «Червону руту», яку виконував Яремчук і Зінкевич, бо її співала уже вся Україна. Коли приїхали на дні мистецтв і культури України в Азербайджан, то її співали і там. Гейдар Алієв шанував Софію Ротару, Василя Зінкевича, влаштовував нам гарні прийоми.

Пам’ятаю, як ми брали участь в концерті на XXV з’їзді КПРС. Україна, як і усі республіки, мала п’ять хвилин для виступу. Репетиція проходила у Москві на сцені в Палаці з’їздів цілий місяць. Головним режисером від України був Борис Шарварко. Артистів з України приїхало два ешелони. Це народний хор імені Верьовки, відомі хори та колективи із областей, дитячі колективи. На сцені під картину сплаву лісу розпочав виступ Солов’яненко, а тоді всі по куплету. Після нас виходив Азербайджан. Дуже вразила картина: Муслім Магомаєв стоїть і курить біля сцени. Там цього ніхто собі не дозволяв, а він міг!

Гонимось за попсою, а про своє не дбаємо

Василь Чепелюк радіє, що є такі фестивалі як наша «Берегиня», яка утверджує народну пісню і вважає, що вона ніколи не помре і ніколи не виродяться націоналісти.

– Не треба боятися цього слова. Націоналісти – це еліта нації, це інтелігентні, аристократичні люди, – переконаний у цьому народний артист України. – З нас хотіли зробити захланих колгоспників. Тепер, хто мете вулиці у Києві, той ще може говорити українською мовою, а хто в офісі сидить – не престижно, треба російською, хоча приїхав, приміром, з Любешівського району. Приємно, що сьогодні розкрили ще один пласт наших пісень: стрілецькі і визвольного руху. Це і балади, і романси. Чому росіяни гордяться своєю білогвардійщиною і співають «Четвертые сутки пылают станицы», і чому ми не повинні гордитися нашими офіцерами армії УПА, які були не меншими, а то й більшими аристократами та інтелігентними, освіченими людьми, знали, що таке честь і гідність.

На жаль, від тієї інформації, скільки її йде з «ящиків», маємо втрачене покоління, а тому треба вносити їм у вуха наші традиції, пісні, культуру. Думаю, мода на веселу дискотечну попсу пройде, бо наша музика і пісні зовсім не гірші від російських. Але цьому має обов’язково сприяти держава. Сьогодні не досить лише духовного багатства, треба бути в повному розумінні багатим, щоб вибитися на сцену. Росія у цю індустрію вкладає великі гроші і має результат. А все українське – «не формат». Козловський – улюбленець молоді. Чи співак він – сумнівно, але рухливий і теж перейшов на російські пісні. Держава має вкласти гроші, щоб пропагувати своє рідне мистецтво, а то все ліпимо і латаємо економіку, що скоро забудемо, чийого ми роду.

Добре, що нашим українцям за кордоном болить рідна Україна. Дуже приємно, що у нас з’явився оцей новий фестиваль, в якому нещодавно брав участь. Він зібрав понад три тисячі гостей зі всієї держави, було чимало й зарубіжних, а участь у ньому взяло більше сімдесяти професійних та аматорських фольклорних колективів і виконавців, що представляли мистецтво як України, так і країн далекого і ближнього зарубіжжя. Разом із визнаними корифеями мистецтва, як Національний хор імені Верьовки, Національний ансамбль танцю імені Вірського та багато інших, виступили артисти, яких Україна не знає. І, виявляється, окрім Білик, Паномарьова, Зіброва є багато інших талановитих людей! А скільки їх у нас на Волині. Надто важливо, що такий фестиваль не «пахне» грішми. Як зазначив президент Всеукраїнського благодійного фонду «Україна – свята родина» Іван Матієшин, відродження та примноження багатої на традиції і таланти української народної культури та гідне її представництво на світовому рівні має стати головною метою українців.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

м. Луцьк

• Нравится
•